Роман Бондарук: Ключі можна забрати за день. Довіру – ні

Від редакції. Після виходу на сторінках нашого видання інтерв'ю з народним депутатом Ігорем Гузем, що стосувалося проблем діяльності в Україні загалом і на Волині зокрема Української православної церкви Московського патріархату до нас звернувся лучанин, депутат Луцької міської ради Роман Бондарук. Він сказав, що має іншу точку зору на цю проблему – і попросив оприлюднити її на нашому сайті.

Тож пубікуємо поданий ним матеріал без правок і скорочень.

Розмова про закон, громаду і те, чому церковне життя не змінюється наказом

У нас люблять прості відповіді на важкі речі. Особливо під час війни. Хочеться, щоб хтось вийшов у студію, сказав кілька жорстких фраз — і стало ясно, що робити далі. Саме на цьому й побудоване інтерв’ю Ігоря Гузя про те, як позбутися «російської церкви». Пан Ігор говорить різко, без обережних формул. І саме тому його варто читати уважно. Не щоб погодитися або заперечити. А щоб побачити межу між сильним політичним жестом і справжнім вирішенням проблеми.

Позиція Ігоря Гузя зрозуміла. На його думку, в держави немає політичної волі. Закон є, але його не дотискають. Якби він мав повноту влади, то заборонив би УПЦ МП повністю. І водночас він каже інше: 80–90% вірян, священників і монахів могли б перейти до ПЦУ, а після такого переходу «глобально» нічого не мало б змінитися. Двері будуть відкриті. Молитва залишиться. Віра теж.

У словах пана Ігоря є сильне місце. І його не треба замовчувати. Закон 3894-IX справді не про заборону молитви. У ньому прямо записано: жодне його положення не може тлумачитися як обмеження свободи віросповідання чи права на релігійну практику. Але якщо виявлено ознаки зв’язку з церковною структурою в державі-агресорі, тоді держава може винести припис, дати час на усунення порушень, а далі — достроково припинити користування державним або комунальним майном і звертатися до суду. Це вже не емоція. Це право.

Тобто на правовому полі Ігор Гузь стоїть доволі твердо. І тут сперечатися справді важко. Якщо зв’язок доведений, держава має право діяти. Але проблема починається не тут. Вона починається за хвилину після того, як закінчується папір і починається живе церковне життя.

Бо Церква — це не тільки стіни. Це люди. Це звичка. Це пам’ять. Це недільний маршрут, який не змінювався двадцять років. Це храм, де хрестили дитину. Це священник, який відспівував батька. Це хор, який знає тебе на ім’я. Це цвинтар за селом, куди йдеш після служби. І якщо цього не бачити, дуже легко сплутати перемогу на папері з реальною зміною в громаді.

Тут добре протвережує статистика. За дослідженням Центру Разумкова, у 2025 році 70% українців назвали себе віруючими. 42,1% віднесли себе до ПЦУ. 5,4% — до УПЦ МП. Ще 10,2% сказали, що вони «просто православні». Але членами конкретної релігійної громади назвали себе лише 29% опитаних. Якщо ще точніше, то членами громад ПЦУ — 14,5%, а громад УПЦ МП — 2,5%. Це дуже важлива різниця. Одне — як людина себе називає. Інше — де вона реально живе церковним життям.
У 2024 році картина була схожою. Тоді 35% опитаних назвали себе вірними ПЦУ, 5,5% — вірними УПЦ МП, а членами конкретної громади назвали себе лише 25,5%. Водночас понад половина людей казали, що відносини між вірянами різних церков у їхній місцевості є спокійними, а найчастіше названою лінією напруги були саме стосунки між ПЦУ та УПЦ МП. Тобто на загальному рівні тема дуже гаряча, але на місцях життя часто складніше й тихіше, ніж здається з екрана.

І це не дрібниця. Це означає просту річ: людина може називати себе православною, але жити церковно дуже поверхово. А може навпаки — не вживати гучних слів, але триматися свого храму всією душею. Саме тому зміна в реєстрі ще не означає зміни в серці. Печатку можна переставити швидко. Людську довіру — ні.

До речі, сам Ігор Гузь це мимохіть визнає. Він говорить, що до УПЦ МП ходять мільйони людей, що ця структура добре організована і чинитиме спротив. Він же визнає іншу річ: коли Успенський собор у Володимирі перейшов до ПЦУ, люди не пішли туди масово відразу. Бо роками ходили до інших храмів. Оце дуже чесний момент. Мабуть, найчесніший у всьому інтерв’ю. Бо тут зникає студія і з’являється життя.

І тут я хочу вийти з теорії. Для мене ця тема не з екрана. Я прихожанин Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря. Це не випадкове місце на мапі. Це одна з найдавніших українських обителей: перша надійна згадка про монастир є в літописі за 1227 рік. Після довгого занепаду його відродження почалося 23 липня 2003 року. Першим намісником відродженої обителі був отець Марк (Левків), нині єпископ Кропивницького . Сьогодні монастир очолює архімандрит Константин (Марченко).

Я допомагав у відновленні монастиря. Мав і маю дружні стосунки з архімандритом Константином. Добре знаю і владику Марка — колишнього ігумена обителі. Я бачив цей монастир не як турист. Не як політичний символ. Не як об’єкт у новині. Я бачив, як там живуть люди. Як повільно складається довіра. Як тяжко тримається порядок. Як багато в церковному житті стоїть не на гучних словах, а на щоденній, тихій, часто непомітній праці.

Маю і свій досвід переходу — з самої громади УПЦ МП до громади ПЦУ, самого Свято-Миколаївського храму на території монастиря. Я сам є вірянином. І саме тому для мене ця розмова не про табличку на воротах. Вона про людей. Про те, як вони звикають. Як бояться. Як тримаються за своє. Як іноді змінюються. Але майже ніколи — миттєво.

Колись і я думав, що силу можна поставити на службу добрій меті. Що досить натиснути — і почнеться правильний рух. Жидичин відучив мене від цієї простоти. Бо там дуже швидко розумієш: стіни можна передати. Людей — ні. Можна змінити підпорядкування на папері. Але не можна наказом перенести людську пам’ять, родинну звичку, авторитет священника і те тихе відчуття: «це наш храм».

У селі це видно особливо гостро. У місті ще можна сказати: не хочеш сюди — підеш в інший храм за два квартали. А в селі часто храм один. Там усе щільніше. Там одна дзвіниця на всіх. Один церковний двір. Одна історія похоронів, хрестин і вінчань. Саме тому церковне життя не переливається з посудини в посудину за командою зверху.

Ключ від храму можна забрати за день. Довіру — ні.
Табличку можна змінити швидко. Парафію — ні.
Замок можна зірвати силою. Пам’ять не зривається ломом.

Саме тому мене не переконує головний стрибок у логіці пана Ігоря. Коли він каже: «Я б заборонив повністю» — і майже в тому самому диханні додає, що двері будуть відкриті, а глобально нічого не зміниться. Ні, зміниться. І дуже багато. Може, не текст Літургії. Але зміниться ритм життя. Зміниться підпорядкування. Зміниться кадрове питання. Зміниться міра довіри. Зміниться готовність людей приходити далі.

До честі Ігоря Гузя треба сказати й інше. Він не говорить мовою вигнання для всіх. Навпаки, він кілька разів наголошує, що люди з УПЦ МП можуть перейти до ПЦУ, що для них уже раніше лишали і мову, і календар, і свої місця служіння. У цьому є нормальна, людська інтонація. І це краще, ніж тупа мова розправи. Але добра воля ще не є планом. Побажання ще не є відповіддю.

План починається з простих, майже побутових речей. Хто служитиме в монастирі після гучної новини «повернули»? Хто нестиме щоденну службу? Хто триматиме братію? Хто платитиме за світло, газ, ремонти? Хто говоритиме з людьми в селі, де одна церква на всіх? Хто роками, а не тижнями, шитиме докупи розірвану громаду?

Це не риторичні питання. Це і є серце теми. Бо порожній храм — не перемога. Порожній монастир — не перемога. Це просто інша форма поразки. Тихіша. Але не менша.

І тут важливо не впасти в іншу крайність. Я не кажу, що держава не повинна діяти. Навпаки. У 2024 році 75,2% опитаних підтримали норму, що релігійна організація в Україні не може бути частиною забороненої іноземної церковної структури. А 79,7% підтримали заборону в разі пропаганди «русского мира». Тобто суспільство дає державі мандат діяти жорстко. І цей мандат треба чути.

Але це мандат на правовий крок. Не на самообман. Не на ілюзію, що цим уже все вирішено. Закон може відсікти залежність. Може забрати майно з чужих рук. Може встановити межу. Але закон не створює сам по собі ні братії, ні священника, ні шкільного вчителя, ні громади, яка буде жити далі.

Наш найкращий історичний досвід теж говорить саме про це. У XVII столітті православ’я на наших землях втрималося не тому, що хтось десь швидко відібрав ключі. Воно втрималося тому, що з’явилися братства, школи, друкарні, шпиталі, нове духовенство. Київська братська школа постала 1615 року. А в 1632 році Петро Могила поєднав братську школу і лаврську, з чого виріс Києво-Могилянський колегіум.

Спочатку люди будували зміст. І вже тоді будівлі наповнювалися життям.
Ось чому я за виконання закону, але проти простих рецептів. Якщо зв’язок із церковним центром держави-агресора доведений, держава має діяти. Тут не треба удаваної м’якості. Але не можна робити вигляд, що один силовий або адміністративний крок розв’яже церковну проблему. Він може щось відкрити. Може щось зупинити. Може поставити межу. Але живу Церкву він не створить.

Жива Церква народжується інакше. Там, де є молитва. Там, де є школа. Там, де є довіра. Там, де настоятель знає людей поіменно. Там, де люди приходять не тому, що старий замок зламали, а тому, що побачили правду, красу і силу нового життя.