14-річна Афіна Остапенко — юна українська співачка, музикантка, акторка та блогерка. У новому випуску подкасту Віталія Ткачука «Генерація успішних людей» із сезону «Творчість без меж» Афіна розповідає про навчання, музику, сцену, кіно та життя в Ірландії.
Музикою Афіна активно займається з трирічного віку. Вона дистанційно навчається у Київській школі для незрячих, відвідує школу в Ірландії, а також здобуває освіту у двох музичних школах за напрямами фортепіано, вокалу й академічного вокалу.
Із шести років Афіна займається з викладачкою вокалу Ольгою Кагарлицькою. Також вона навчається танців і самостійно опановує різні музичні інструменти: калімбу, сопілку, блокфлейту, дримбу та вістл.
Серед творчих напрямів Афіни — музика, спів, танці, кіно, створення відео та ведення блогу. У 2024 році Афіну запросили до Іспанії з вокальним виступом на конкурс The Top Model of the Universe. Того ж року вона зіграла одну з головних ролей у польському фільмі «Люди», присвяченому війні в Україні.
Ще однією важливою подією став виступ Афіни перед депутатами Європейського парламенту у Брюсселі. Там вона подякувала європейським країнам за підтримку України.
Афіна незряча, однак це не заважає їй навчатися, розвивати свої таланти, виступати, зніматися в кіно та відкривати для себе нові творчі напрями.
Відеоподкаст «Генерація успішних людей. Сезон «Творчість без меж» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».
– В тебе таке незвичне ім'я – Афіна. Як ти отримала таке ім'я? Чому тебе батьки назвали саме Афіною?
– Це, взагалі, грецьке ім'я. На честь богині мудростіАфіни. Моїм батькам воно просто дуже сподобалося. Взагалі був вибір між Афіною і Олександрою. От підходить мені це ім'я.
– Ти незряча від народження чи в тебе незрячість набута?
– Я коли народилася – одразу була незряча. Є таке припущення, що десь до року, напевно, чи до півтора року я трошки могла бачити світло: батьки пам'ятають, що я трошки реагувала на сонце, очі прижмурювала.
Потім мені робили дві операції, але вони, на жаль, зробили тільки гірше. Тому тепер взагалі нічого не бачу. Та й навіть не пам'ятаю, як це – бачити світло.
– Яким було твоє дитинство?
– Дуже класним. Бо мої батьки намагалися зробити для мене максимально багато. Щоб я була щаслива. Вони максимально намагалися мене розвивати. Звісно, це складно, коли незряча дитина.
Але вони не здавалися. Знайшли багатьох людей, які в цих проблемах розбираються, які можуть допомогти, мають вже досвід. Десь користувалися їх досвідом, десь самі думали, як зробити краще для мене. І головне - не здавалися ніколи.
– Коли батьки вперше помітили, що тебе тягне до музики?
Десь в три-два роки, тому що в три роки я вперше пішла на вокал. Перша пісня, яку я співала – пісня Христини Соловій «Тримай».
Це, до речі, правильний вибір був. Тому що тепер я намагаюсь досягти того, щоб стати популярною співачкою.
– Чи відчувала ти коли-небудь, що до незрячих людей суспільство ставиться, скажімо так, із заниженими очікуваннями?
– Є таке. Чесно скажу, я це помічала. Дуже шкода, звісно. Але я завжди намагалася поширювати інформацію про незрячих, розповідати про наше життя, показувати, що ми можемо робити, розповідати максимально правду.
Я дуже щаслива, що є й інші незрячі люди, які поширюють, як вони живуть, які показують справжнє життя незрячої людини - як вони готують, ходять на роботу.
Тож я сподіваюся, що зовсім скоро всі вже не будуть дивуватися з того, що ми незрячі, і думати: що ж вони можуть, що ж вони не можуть?.. Тому що ми, по суті, звичайні люди, і ми все можемо робити так само, просто трошки іншим шляхом.
– А що б ти порадила батькам незрячих дітей, як правильно підтримувати дитину, але не обмежувати її? Тому що часто-густо батьки бояться, не дають можливості реалізуватися дитині, обмежують її...
– Треба максимально давати можливість щось спробувати дитині. Вона ж теж хоче впізнавати цей світ, відчувати емоції.
– А наскільки важливо для незрячої дитини, щоб її не жаліли, а ставились як до звичайної людини?
– Це просто потрібно мати знання. Більше знань про незрячу людину. І, звісно, не подавати цю дитину, ніби вона бідненька, така маленька незряча дитинка…
Ми, діти, теж можемо відчувати, жаліти себе від того, як нас жаліють. Тобто треба менше жаліти, більше давати пробувати, більше говорити, більше спілкуватися на різні теми.
– Що допомагає дитині не боятися, а пробувати нове? Бо багато от, навіть я, знаєш, хоч я вже далеко не дитина, знаєш, але боюсь пробувати щось нове.
– Брати себе в руки і робити. Але треба просто мати підтримку від своїх близьких. Щоб вони тебе підтримали. Можливо, спілкування з людьми, які вже мали такий досвід, які вже це пробували. Вони можуть тебе заспокоїти. Трошки пояснити хоча б ці відчуття.
Не тільки незрячі люди можуть чогось боятися. Кожному складно на початку. Тому потрібна підтримка.
– Афіна, якими видами спорту ти займалася? Наскільки я знаю, то теж у тебе було з трьох років.
– У нас спортивна родина. Мене батьки навчили кататися на лижах. Вони ще до мого народження дуже любили їздити кудись за Карпати, кататись на лижах.
І коли у них з'явилася дитина – це ж не значить, , що вони мають зупинятися? Яка б ця дитина не була – зряча, незряча. Вони розуміють: ми спробуємо, ми зможемо, треба вірити.
Я звісно, мала тренерів, але в цілому це все була робота батьків. Я навіть отримала рекорд України по лижах.
Я самостійно могла їхала по горі: мені просто свистіли або подавали знак (наприклад батьки могли увімкнути якусь музику, покласти телефон в кишеню – і їхати попереду мене, а я чую музику – і їду за ними).
Я падала багато разів. Але я всім пояснювала, що навіть якщо ви падаєте – нічого страшного. Це точно буває у кожної людини, і за це хвилюватися не треба.
Я отримала рекорд України як наймолодша незряча лижниця.
– В тебе ще, крім лише, є якісь спортивні досягнення, правда?
– Також я на роликах каталася з трьох років. До речі, я також була записана в книгу рекордів України у 2019 році, бо проїхала три кілометри на роликах за 26 хвилин.
Деякий час я навіть ходила на полденс - це танці на пілоні. Пілон – це така палка з підлоги до стелі. І потрібно на ній висіти, сидіти, залазити на цю палку. Робити різні вправи можна. Але я насправді цим займалася не дуже довго. Але все одно був класний досвід, це було прикольно.
Також ходила на плавання, бо мої батьки також обожнюють плавати і прищепили мені цю любов.
Моїм вчителем був паралімпійський чемпіон,слабозорий Олексій Федина. Він дуже класний вчитель. У мене, до речі, навіть є репортаж з 1+1. Це був мій перший день плавання.
Мені тоді було чотири рочки, я так боялася спочатку. Але потім мені дуже сподобалось.
Ми дуже багато їздили на море. Навіть зараз, коли ми їздимо на море, я можу просто кудись відплисти. Не дуже далеко, звісно, якщо сама. А якщо з батьками разом, то можу так далеко пливти, що аж сама від себе в шоці.
– А як ти вчишся долати страх, падінь і помилок?
Так, я трохи боюсь падати. Але я розумію, що у кожної людини в житті може бути і падіння, і злети. Так що я просто тримаюсь за допомогою підтримки моїх близьких людей.
– А що було найскладніше у спорті для тебе як для незрячої людини?
– Найскладніше? Навіть не знаю. Я так скажу: майже все було спочатку складно, але в кінці кінців ставало легше.
– А що спорт навчив тебе робити у творчості?
– Можливо, навчив мене бути більш витривалою. Якщо, наприклад, я щось роблю, і в мене не вдається щось, то я намагаюся не здаватися. От я вчилася користуватися програмою, в якій я записую кавери в телефоні, у мене ж не одразу все вдавалося. Я дуже довго вдосконалювалася. Тобто, мені здається, спорт допоміг мені бути більш наполегливою.
– Що б ти порадила незрячим, які бояться таких активностей через невпевненість у собі?
– Підтримка! Підтримка – це дуже важливо, насправді. Не треба хвалюватися, особливо якщо в тебе є вчитель. Він допоможе в будь якому випадку. Почати – завжди складно. І будь кому.
– А що ти мені порадиш мені, 44-річному дядькові? Я не вмію плавати. І боюся навіть починати. Тому що мені здається, що я втоплюся просто. Я заходжу в воду – і стою, як пам'ятник.
– Ну це ж не буде так, що вам скажуть: все, давай падай в басейн і топися! Такого ж не буде. Біля вас буде завжди інструктор, який вам допоможе.
Розкажу, яке у мене було перше заняття з плавання. Я була з дощечкою, яка на воді добре тримається. Я мала триматися за дощечку на витянутих ручках і плести. Яза нею трималася – і все.
Тобто ви точно не втопитеся, нічого з вами не станеться, якщо ви будете з дощечкою.
Все дуже поступово. І поки не доведете один етап до автоматизму – не перейдете до наступного етапу.
Хочу голосом зачаровувати людей
– Як і коли ти зрозуміла, що вокал – це саме те, у чому ти хочеш розвиватися найбільше?
– У мене завжди було якесь відчуття, що голосомможна заворожувати. Для мене голос – дуже важлива частина людини. Голос може показати навіть внутрішній світ цієї людини.
Я хотіла своїм голосом творити чудеса. Тому я зрозуміла, що спів — це точно про мене.
От ми часто використовуємо музичні інструменти. Але голос – це теж наш унікальний інструмент! І ми можемо грати на цьому своєму унікальному інструменті, на якому більше ніхто грати не може, бо у всіх різні голоси. Розумієте?
А, до речі, щодо інструменту. Я придумала недавно новий інструмент. Називається язикотруб (див на відео).
– Як ти працюєш над своїм голосом? І як проходять твої репетиції?
Я можу різні забарвлення добувати. Я можу, наприклад, співати субтоном, так, з повітрячком. Можу співати фальцетом. Або я можу співати без повітря. Потім ми використовуємо багато різних мелізмів – коли ми з нотки на нотку дуже швидко переходимо. Дуже багато є насправді прикрас.
Дуже багато всього є, чим можна прикрасити голос? Можна його прикрасити вібратом. Це трошки коли голос так дрижить у нас, тремтить.
– Як проходять твої репетиції?
– Я зазвичай або з вчителькою займаюся онлайн. Але навіть так можна розвиватися. Може це складніше, але можна. В мене не те, що репетиції – в мене повноцінні уроки, розпівування. Потім я, наприклад, ставлю якісь питання щодо пісень, де я щось не розумію, або в мене щось не вдається, або я вчу якісь пісні нові. Намагаюся пропрацьовувати складні моменти.
Або, якщо без вчителя, то можу просто поспівати. Абозаписую кавери – це теж невеличка репетиція.
– Як вибираєш пісні для каверів?
– Зазвичай, якщо в мене нічого вибрати, я вибираю з трендів. Тому що люди люблять тренди. Я для людей теж роблю, не тільки для себе. Тому що я хочу людей теж зачаровувати, хочу, щоб у людей піднімався настрій, або щоб їх змусити задумуватися над чимось. А інколи просто для себе беру якісь, якщо навіть це не в тренді, просто пісні, які мені подобаються – і записую на них кавери
– Скільки каверів записала?
– Ой, чесно, не знаю. Я багато роблю «шматочків»каверів, щоб викласти в соцмережі. В соцмережах там обмежено по хвилинах, і краще, щоб відео було як можна коротше.
То таких, напевно, у мене штук 100-200. А якщо брати повні кавери, то в мене їх штук 60-70, десь так.
– Як ти працюєш з багатоголоссям? І що це таке?
Багатоголосся – це гармонія, коли багато голосів одночасно звучать. Наприклад, з терцією – це така відстань між нотами.
Разом співають і виходить гармонія, так воно красиво звучить, коли два голоси співають разом, дві ноти, але вони класно поєднуються.
Я використовую багатоголосся в піснях, щоб їх трошки прикрасити, щоб було більш незвичайно.
От наприклад, коли «Щедрик» співають, то як правило акапельно. Ви помічали, що там дуже багато голосів... Ніби це не одна людина співає
– Що б ти порадила незрячим, які бояться сцени, критики, але хочуть співати?
– Не звертайте увагу на всіх цих людей, які сидять на дивані і пишуть якусь херню. Зачаровуйте людину своїм голосом. Навіщо вам слухати всяких людей, які, скажімо, все навіть неправду пишуть?
Вони просто вам заздрять. Мені зараз теж приходить якийсь хейт. Пишуть «а чого так багато обробки?», або «ти така якась дивна». Коротше, багато всякого дуже неприємного.
Я ж не зупиняюся! Я ж далі продовжую цим займатися. Ну, бо чесно: нормальна людина, якщо навіть їй щось не подобається, вона не буде про це повідомляти. Вона не буде про це писати. Значить, для чого вони пишуть? Щоб просто зробити неприємно. І, скоріш за все це навіть неправда. Вони просто заздрять і все. Бо самі не будуть добитися.
– А чи можна розвинути вокал самостійно, без тренера, без вчителя?
– Я вважаю, що можна, звісно, по YouTube, але це не буде настільки ефективно, звісно, але спробувати можна. Мало ймовірності, що ви навчитесь прямпрофесійно співати, але все одно щось може допомогти.
Хоча тут ще залежить від людини. Не всім підходить онлайн, по відео навчання. Легше контакт офлайн. А комусь взагалі без різниці.
Але все одно варто, звісно, з вчителем.
– Які вправи, звички допомагають реально прогресувати у вокалі? Поділись, будь ласка.
– Щоденне тренування потрібне. Щодня щось нове вчити. Тренувати те, що не вдається. Не зупинятися, не опускати руки, доводити до ідеалу.
Слухати, оцінювати інших артистів. Слухаєте співаків – оцінюйте їхню техніку. Брати щось для себе, намагатися щось повторити. Навіть якщо це буде з початку здаватись дуже дивно і неправильно. Але шукати.
– А як не втрачати мотивації, коли не виходить?
– Треба фокусуватися на тих моментах, які виходять. Їх треба навіть записувати. Реагувати на класну думку посторонню. Записувасти усі успіхи і сторонні похвали.
І як мотивація пропадає –можна ці досягнення прочитати.
– А ти критична до себе?
– Дуже критична. Наприклад коли записую кавери. Інколи сама з себе в шоці. Там є багато голосів, там не тільки одна доріжка, але я можу на це витратити дві години.
До кожної нотки додовбуюся.
Я думаю, це ще й через те, що в студії воно якось легше, якусь ноту підправити. А якщо сам працюш в програмі на телефоні, то там не так багато можливостей, тому там треба більше працювати і над своїм вокалом, все підкориговувати…
Тобто це все дуже кропітка робота.
– Ти граєш на багатьох музичних інструментах. На яких саме і що кожен з тих інструментів дає тобі?
– Я граю на багатьох інструментах, тому що мені дуже подобається дізнаватись щось новеньке. Прикольно, що в різних інструментах по-різному добувається звук. Я грала на фортепіано і водночас акомпонувала собі.
Також грала на барабанах, навчилася це робити ще у семирічному віці. У мене був вчитель, він до нас приїжджав. Мені батьки купили барабанну установку.
До речі, ще і на багатьох фестивалях була з барабанами. Дуже хороші місця займала. На жаль, потім почалась війна, і все змінилося, і вже не було можливостізайматися з вчителем, бо він був далеко.
Також я грала трошки на гітарі, десь рік. Закинула – мені не подобалося, що на пальцях утворювалися мозолі від струн.
Також в мене калімба –це африканський музичний інструмент. Він звучить дуже ніжно, заспокійливо. Я навіть можу в Ютубі знайти якесь відео, де грають на калімбі і відпочити під нього, навіть заснути.
У мене є сопілка, я граю на сопілці, обожнюю українські музичні інструменти і мені дуже приємно, що я вмію грати на своєму вітчизняному інструменті.
Я самоучка – і по калімбі, і по сопілці. В мене вчителя немає. Але в мене є подружка, яка теж самостійно сопілку опанувала. Звісно, відео в ютубчику нам допомогли трошки.
– Як ти вчилась записувати самостійно кавери вдома? Бо, наскільки я знаю, ти спочатку в студії записувалась. Чому почала це робити вдома?
– Так, я спочатку записувалася в студії. Але потім зрозуміла, що набагато буде легше, якщо я буду керувати процесом запису самостійно. Тому що в студії мені постійно треба було говорити звукорежисеру, що б я хотіла змінити, що б я хотіла додати, який би я хотіла ефект. Я не можу сама подивитися, що там за ефекти,обрати їх.
Це насправді було не дуже зручно і ще й не дуже дешево.
І тому я зрозуміла, що я зможу набагато частіше це робити, якщо буду робити самостійно. І ще й кайфувати від того, що це я все сама створюю. Я знаю деяких незрячих, які користувалися програмкою в телефоні - BandLab називається.
Вони записували якісь теж кавери, невеличкі пісеньки. Я спочатку боялася, а потім теж спробувала покористуватися цією програмою.
І я дуже швидко почала прогресувати. Почала досліджувати багато всього. Мені самій цікаво спостерігати за тим, як я у цьому прогресую: вмикаю, наприклад, запис дворічної давності, і чую як щось зашкалює, десь недодані ефекти… А потім дивлюся записи річної давності – і бачу, який прогрес!
І щоб ви розуміли: мені по суті ніхто не допомагав. Ясама вивчилася. Хіба що могла запитати щось у своїх друзів, які теж користувався цією програмою. А потім і сама стала розповідати лайфхаки по цій програмі.
– Наскільки складно було опановувати музичні програми без зору?
– Я звикла. Мені було це не складно,бо я користуюся телефоном вже з п'яти років, і дуже добре його знаю. Хоча в BandLab було таки трошки було складно, бо там навіть української мови немає. Я встановлювала англійську, що мені, напевно, і допомогло її трохи прокачати.
– Які ще програми або додатки ти б порадила тим, хто хоче почати запис своїх музичних творів самостійно?
– Reaper. Дуже багато незрячих користуються саме «Ріпером» на комп'ютері. Там можна і інструментал, і аранжування робити, багато всього. Я ще не опанувала ноутбук сильно.
А на телефоні я не можу нічого порадити сильно, тому що я все ж знаю, це дві програми. Одна— це BandLab, друга— це Voloco називається. Але це дуже складно. Я ще не опанувала, там трошки складніше. Але треба щось на запас мати, бо BandLab теж оновлюється і часто в гіршу сторону як для озвучки моєї.
– А з чого краще почати незрячій людині, яка хоче робити домашні записи?
– Треба навушники передовсім. І треба, щоб вони були провідні, бо в багатьох безпровідних звук відстає. Це перше.
Ще потрібне тихе місце, щоб не було сторонніх звуків. Якусь кімнатку, де мало ехо. Проблема в домашньому записі, що шипіння залишається. Знаєте, коли ви записуєте щось, шипить на фоні. І тому я, до речі, шукаю ще ефекти такі, щоб було без шипіння. Бо є такі ефекти, де це шипіння взагалі не чутно.
І, звісно, варто для домашніх записів і мікрофон, і комп'ютер, і оце все. Але я поки ще не по стандартахвсе роблю.
– Як в твоєму житті з'явилися соцмережі – TikTok, Facebook, Instagram?
– В інстаграмі і фейсбуці я була давно, але не дуже активно. А якось я зрозуміла, що хочу, те що роблю, людям показувати. І ще й моя мама мене надихнула: сказала, що буде мені допомагати. І я дуже зраділа.
Ми вирішили завести TikTok, а потім з'явилось натхнення і Instagram з Facebook розкручувати.
Це була, звісно, кропітка робота Перші дні мені потрібно було викладати по 5 відео в день. І так протягом тижнів. Це було дуже важливо для початку, для розкрутки. І тому зліт був сильний, залітало все круто За кілька тижнів відео, де я розповідала про себе, набрало близько 800 тисяч переглядів.
А потім – все. І все так швидко не йде. І починаються випробування – нічого не залітає, що б ти не викладав, що б ти не робив. І раптом – знову вистрілює щось. І так неочікувано і непрогнозовано в ТікТоці – постійно. Просто треба сильно не переживати за ці перегляди, а займатися своєю справою, робити, йти далі.
Мені дуже допомагає моя мама – вона мене і знімає, і взагалі – в ролі всіх, окрім певно звукорежисера. І одяг підбирає, і знімає, і монтує...
Зараз в мене в TikTok 56 тисяч підписників. Ще року нема. Я не очікувала, що в мене може таке бути. Я впевнена, що у кожного з вас таке може бути. Починайте! Просто треба трошечки прислухатися до якихось парад, поспілкуватися з людьми, які вже з досвідом. Вони вам все розкажуть, що як де робити. І дотримуватися правил.
– А в Фейсбуці, в Інстаграмі скільки тебе підписників?
– В Інстаграмі в мене десь, 30 тисяч, а в Фейсбуці 26 десь.
– Тобто головне – не паритись за перегляди, а просто робити свою роботу, і воно вистрілить. Так?
– Так. Бо по-любому будуть і падіння, буде і мало переглядів… Але все одно треба продовжувати. І потім знову щось залетить.
Тренди залітають – пісні, які популярні. Або щось дуже незвичайне. Наприклад, сопілка у мене дуже добре заходить.
Мені якось писало багато військових - бо я співала кавери на пісні про війну. Багато людей використовували мій звук собі у відео. Мені часто пишуть, що я їх надихаю.
Я дуже щаслива. І дуже щаслива, що нема до мене нема от цієї жалості. Я дуже щаслива людина і думаю, що по мені це помітно, щоб там зі мною не було. І зрозуміло, що навіть не з'явиться бажання мене пожаліти.
Класно, що коли співаєш кавери – можна позначитизірку, пісню якої я співаю. У мене навіть в друзях є Хас, це улюблений мій співак, що ви розуміли. Ще Вікторія Ніро на мене підписала. Ще Софія Несерсян - дівчинка, що була на дитячому Євробаченні цього року.
Багато зірок коментували мене, навіть Джері Хейл, щоб ви розуміли. Це моя улюблена співачка. Знаєте, як це приємно, коли ваші улюблені співаки коментують вас або оцінюють вашу творчість?!
– В тебе вже є авторські пісні. Про що тобі хочеться говорити у твоїй творчості?
– У мене є одна пісня про дівчину, яка з України. Почалась війна, і їй довелося поїхати за кордон для того, щоб врятуватися зі своїми батьками. Це по суті історія про мене.
Але ця дівчинка не зупиняється, навіть попри те, що вона далеко від свого дому, вона хоче повернутися додому. Але такої можливості, на жаль, на даний момент немає. Дівчинка не зупиняється і будує своє життя цеглинка за цеглинкою. І не здається. Дуже чуттєва пісня
До речі, я навіть з нею була на International Love RegionSong Contest, це таке як Євробачення, тільки для незрячих людей. 25 країн було, я війшла в п'ятірку. Я була, уявіть собі, на п'ятому місці з 25 країн!
– Який процес створення пісні? Опиши, будь ласка.
– Я поки тільки вчуся. Зазвичай мені допомагають друзі, або люди, які мають досвід. І підписники інколи навіть! Один мій один підписник написав мені пісню.
– Як знайти власний стиль, а не копіювати інших?
– Якось треба відчути… От як у мене було. Спочатку я взагалі не знала ні стиль, ні навіть родзинки свогоголосу. Просто співала. А потім раптом зрозуміла, на що люди, які слухають мої пісні і оцінюють мене – на що вони звертають увагу. Так я віднайшла свій голос,як ось такий, ніби я співаю як «з повітрячком».
І це відрізняє мій голос від інших голосів. Значить це може бути моя родзинка. І я зрозуміла, що треба це спробувати розвивати.
А ще мені подобається український народний голос. Хочеться це поширювати по Європі, по всьому світу. Я бачила, як європейці зачаровувалися українським народним голосом.
– Як в твоєму житті з'явилося кіно?
– Я взагалі спочатку цікавилася акторством. Навіть озвучувала аудіосеріал дитячий, перший в Україні про правила дорожнього руху. Я озвучувала головного героя - суриката Блимчика, який постійно потрапляв у якісь халепи. Там була 21 серія.
Ще я могла часом з друзями просто щось записувати на диктофон, придумувати сценки, грати різних героїв. Я змінювала голоси. Наприклад, у мене є голос діда.І багато інших голосів, я бавилася.
А потім, коли почалась війна, ми поїхали за кордон з мамою. Я багато поширювала інформацію про те, що в нас відбувається.
І так сталося, що я знялась у фільмі про війну в Україні, який зняв польський режисер. Я грала одну з головних ролей. Його переклали на українську мову. Насправді цей фільм дуже багато зробив. Він був показаний у 36 містах світу, в 33 країнах – і в африканських, і в європейських країнах, і в Ірландії. Дуже багато було грошей зібрано на ЗСУ з допомогою цього фільму. Цей фільм показали в Каннах.
Після нього мене запросили в Європарламент, де показали цей фільм, і потім я виступила з промовою.Багато іноземців зрозуміли, як виглядає реальне життя в Україні на фронті.
– Як це фільм називається і яку ти роль грала?
– Він називається «Люди». Я була в ролі незрячої дівчинки, сироти з дитячого будинку. Ці діти через війну втратили опікунів, і їм довелося виживати самостійно. А взагалі фільм – про п'ять українських родин, долю кожної з яких змінила війна. Одним в будинок прилетіла ракета, інші з дитячого будинку діти втратили опікунів, шукають поїсти... Фільм був про перші дні війни.
– Я знаю, що тебе цікавить дубляж і озвучка. Розкажи, будь ласка, чому це тебе так цікавить?
– Мені подобається інтонація, з якою говорять актори дубляжу (*імітує). Я насправді ніколи не вчилася спеціально, просто намагаюся імітувати і я сподіваюся, що в мене дуже добре вдається.
– Але ж у житті так люди не розмовляють, і це звучить штучно, правда?
– Але ж фірмово! І це не життя – це фільм! І в фільмі така інтонація звучить фірмово, круто. І цей дубляж передає емоції, у фільмі це відчуття краще передається.
– На кого ти з акторів дубляжу рівняєшся?
– Поки що ні на кого. До речі, мені подруга казала, що мій голос схожий на голос акторки кіно і дубляжу Катерини Буцької.
– Як ти тренуєш голоси і інтонацію?
– Я просто намагаюсь імітувати. От вони роблять, коли вони так говорять? Вони використовують оцей «ефект повітрячка» Знаєте, ми одночасно видихаємо і говоримо. І прес зафіксувати, щоб довше це повітря виходило (*демонструє).
– Що б ти порадила незрячим, які хочуть себе спробувати в озвучці і в акторстві? Тому що, погодься, це не кожна людина може...
– Кривлятися для початку. Розмовляти так з близькими людьми. Не соромитися. Потім може віднайтися незвичний голос.
Вчимося і я, і моя вчителька: я – танцювати, вона – мене вчити
– Ти хореографією займаєшся, хоча ніколи небачила рухів інших людей. Як ти вчилася рухатися?
– У мене є вчителька, яка вже має досвід роботи з незрячою людиною, яка, до речі, незряча не з народження. Тобто у неї вже невеличкий досвід був, хоча й інший.
Проблема в тому, що це складно пояснити людині, що її робити, не показуючи. Бо на словах часто це по іншому сприймається. Тому ми разом вчимося – і я, і моя вчителька. І досить добре в нас все вдається.
Для мене стало дуже важливо рухатися тоді, коли я співаю. Бо раніше я просто стояла. А потім я зрозуміла, що на цьому не поїдеш далеко, треба робити якісь рухи. А для мене важливо – рухатися красиво, правильно. Оскільки я ніколи не бачила, як люди рухаються, що вони роблять.
Ви ж помічаєте, що зараз я сиджу – і у мене немає таких жестів, руками, я нічого не показую, бо я не знаю, як це інші роблять. Щоб ви розуміли, я тільки недавно дізналася, що люди роблять ці жести.
Так само і з танцями. Але я пробую, в мене вже вдається, я час від часу танцюю під свої кавери. Роблю відео, де я танцюю. Є і постановка, а буває, що сама пробую імпровізувати. І воно виглядає природно, і мені кажуть, що я дуже жіночна. І для мене це дуже важливо, я дуже рада.
– Наскільки для тебе важливо красиво виглядати в кадрі?
– Для мене це дуже важливо. Хоч я може й не до кінця розумію, як це – бути красивою. Але я пояснюю собі так: мені приємно, коли я підходжу до людини і від неї смачно пахне. Духами якимись смачними, полуничними чи квітковими. От я з цим порівнюю красу. Що от красиво – це коли приємний людям. Я хочу, щоб людям було приємно біля мене.
– А як саме ти працюєш над пластикою і рухами?
– З вчителькою своєю. Ніби й правильно роблю, але часто це виглядає ще не дуже ефективно, бо тіло ще не звикло. Інколи треба робити один і той самий рух, і потім ти будеш так само робити –а воно буде виглядати жіночніше і по-іншому. Через те, що ти просто натренував цей рух.
Я просто треную різні рухи з вчителькою. Вона мене поправляє. Руки так, чуть-чуть. Руки по-іншому, ноги так, ноги сяк.
До речі, робимо усе це онлайн – моя вчителька знаходиться в іншій країні. Час від часу я прошу маму, щоб вона мене контролювала, допомагала мені пояснювати.
Але часто це буває і без мами – просто на словах із вчителькою.
– А як ти долаєш хвилювання перед виступами на сцені?
– Зазвичай ніяк (сміється). Просто я коли вже виходжу на сцену - мені вже стає легше бо я розумію, що я вже вийшла, я вже співаю, я вже поринула в пісню. А так взагалі – просто підтримка від своїх людей. Якщо я добре потренуюся перед виступом – я впевненіша.
А ще легше в тому сенсі, що я не бачу натовп глядачів.
– Що б ти порадила незрячим людям, людям з інвалідністю, які соромляться своєї зовнішності?
– Прийміть себе. У кожного є своя краса. І все однокомусь ви можете здатися некрасивим. Ну чесно, я ніколи офігіваю з цих смаків людей. Не буває двох однакових смаків. І тому немає поняття «красивий всім» чи «некрасивий всім». Всі дуже різні.
– Ти поставила очні протези, щоб виглядати як зряча людина. Наскільки це для тебе було важливим?
– Мені – тоді було 4 роки, коли ми це почали, тому це більше - мої батьки, які хотіли, щоб я в майбутньому була впевнена в тому, що я красива.
Ці протези зроблені з пластику спеціального. У мене такий діагноз, називається мікрофтальм, це коли все росте, окрім очного яблука.
Тому треба, щоб очні яблука виглядали на мій вік, а по-друге, місце для очного яблука треба розширяти. І тому ми використовуємо протези. І я виглядаю менш незвично, більш схожою на зрячу людину. І то можна помітити, бо я не сильно моргаю очима, я не в усі сторони можу направляти очі.
А взагалі дуже щаслива, що є в мене ці протези. Час від часу їх треба збільшувати, бо обличчя росте, а очі – ні. Я їх можу знімати. Зранку їх вдягаю, ввечері я їх знімаю.
І я тоді почуваюся впевнено, що я виглядаю красиво. А без протезів я трохи переживаю за те, як мене сприймають, бо це незвично дуже.
– Як війна змінила твоє життя?
– Мені здається, я дуже доросла стала, після початку повномасштабки. Але…Ну, як змінила? Сильнозмінила. Нова країна, нова мова. Я раніше навіть не могла собі уявити, як це Афіна, яка зараз ходить в ірландську школу і розмовляє англійською мовою з усіма. А ще через англійську вчить німецьку, бо тут треба ще мову вибрати, щоб ми вчили.
А зараз, я сама інколи дивуюся, як це я сама тут обходжусь з усіма тестами, це все вирішую, ще й все англійською відбувається. Я і в українській школі роблю, що можу, онлайн. І в ірландську школу ходжу.
Дуже багато всього змінилося. Менше можливостей з друзями зустрічатися, бути з ними поруч.
Я дуже сумую за Україною. Раніше я це, можливо, не так цінувала, що я в себе вдома. А зараз у мене бажання повернутися в Україну. Бо я хочу бути в місці, яке створили ми, українці. Що я буду там, я буду пишатися нами. Я хочу дихати цим українським повітрям.
Багато людей вертається в Україну. І знаєте, коли буває так сумно, всі вертаються хоча б на трошки, а потім вертаються за кордоном. А я не можу. Але я розумію, чому ми не вертаємося. Тому що реально дуже страшно. Дуже страшно, що щось станеться. Навіть якщо десь тихо. А може бути гучно в якийсь один момент. І все.
– Як творчість тобі допомагає пережити складні моменти?
– Коли я відчуваю, що я щось створювала, воно навіть настрій піднімає. Або коли я співаю пісні про війну, то я уявляю, що я додаю їм крапельку позитиву, бо я уявляю, як їм приємно, коли співають пісні в їх підтримку в такі складні моменти.
– Про що ти мрієш сьогодні?
– Повернутися в Україну і стати популярною співачкою не тільки в Україні, а і в світі.
Розмовляв Віталій Ткачук
Проєкт Відеоподкаст «Генерація успішних людей». Сезон «Творчість без меж» підготовлений за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».
Читай усі важливі новини в телеграм-каналі ВЕЧІРНІЙ ЛУЦЬК!
