Чи може незряча людина бути художником? Як малювати, не бачачи полотна? І чи справді втрата зору означає кінець творчості? Юліана Кундуєва – незряча художниця, майстриня бісероплетіння, акторка інклюзивного театру та викладачка творчих майстер-класів з Кривого Рогу.
У 18 років вона втратила зір через ускладнення цукрового діабету, однак не відмовилася від творчості, а відкрила для себе нові способи самовираження.
Говорили з нею про те, як змінюється життя після втрати зору. Як незряча людина створює картини. Чому абстрактне мистецтво стало її способом говорити зі світом. Як працюють тактильні картини. Про театр, як реабілітацію та шлях до впевненості. А також про те, що допомагає не здаватися після втрати зору.
Розмова не так про мистецтво, як про силу людини, яка доводить: творчість починається не з очей, а з уяви. бажання і сили духу.
— Юліано, вітаю! Слухай, давай почнемо розмову з твого дитинства. Розкажи, яким було твоє життя до втрати зору?
— Звичайним, як у звичайного підлітка. Зір я втратила у 18 років. Я була звичайним підлітком: ходила, гуляла, займалася звичайними речами.
З дитинства, років з шести, мама почала мене водити по усіляких гуртках - танці, лозоплетіння, був трошки навіть і моделінг (але не вийшла з ростом)...
Ну і в кінці кінців я зупинилась на бісероплетінні. Займала дуже багато призових місць. Пам’ятаю такі конкурси як «Наш пошук і творчість тобі, Україно!», «Обдаровані діти – надія Криворіжжя»... Багато чого було.
Але в 18 років я втратила зір і - і моє дитинство закінчилося.
— Внаслідок чого ти втратила зір?
— Ускладнення від цукрового діабету. Діабетом хворію з трьох років. Тобто в мене вже майже 30 років «стажу».
— Що було найважче після втрати зору?
— В принципі, не знаю. Я не встигла цього відчути. Вмене не було психологічних проблем, якоїсь замкненості, образи на світ чи на життя.
— Мені цікаво з тобою поспілкуватися, бо я – незрячий з народження, і я взагалі не уявляю, що таке бачити. Я взагалі думав, що незрячий художник— це якісь хворі фантазії, а виявляється – є люди, які реально тим займаються. …Але ми про це поговоримо трошки згодом. А зараз скажи, будь ласка, як після втрати зору змінилось твоє життя? Пригадай той день, коли ти прокинулася і усвідомила, що не бачиш.
– Насправді, я втратила зір десь приблизно за півроку. Тобто, це було все гірше, гірше, гірше, гірше…Можливо, це вплинуло. Якось потрохи світ згасав, згасав, згасав...
Але поруч зі мною були дуже гарні люди. Це, звісно, моя мама. Мій стрижень, підтримка, ну, і взагалі.
І були друзі, які мене не покинули. Мені з цим пощастило, бо дуже багато знаю історій, коли людина втрачає зір – і втрачає друзів. В мене, на щастя, такого не сталося.
Я взагалі рокерша. І навіть після втрати зору не припинила бути в цій рок-тусовці. Біля мене завжди купа народу. Ми з подругою на концерти, на якісь ще там заходи ходимо. Я, до речі, навіть стала міс глядацьких симпатій на конкурсі краси у нашому рок-клубі. Це вже тоді, коли була незряча. Причому аудиторія не знала, що я незряча.
— Як не замкнутися в собі після втрати зору?
— Світ зараз такий, до якого можна адаптуватися. Пам’ятаю, я, коли втратила зір, ще не було на телефонах цієї функції TalkBack, яка озвучує усе. Я ще роки два, напевно, користувалась телефоном без озвучки, просто пам'ятала, куди мені тицьнути. Ну і швидкий набір в мене був: де одиничка - зателефонувати мамі, де двієчка - подрузі і так далі.
А зараз все доступно. Я навіть не знаю такої причини, через яку можна було б закритися. Так, звичне життя ламається, бо воно вже не зовсім доступне. Так, ти з великими-великими труднощами можеш кудись піти гуляти. Але ти можеш... творити! Я і була в творчості, і далі займалася творчістю. І це мені дуже допомогло.
— А що б ти порадили людині, яка тільки втратила зір і не розуміє, як жити далі?
— Спілкуватись з іншими незрячими, знаходити для себе якийсь авторитет, до якого можна тягнутися. Коли я їхала перший раз до табору для незрячих людей – зустрілася з чоловіком. Він самостійно рибалить, «живе» рибалкою. Ловить рибу, продає її. Живе в селі, де немає такої інфраструктури, як в місті. Він навчив собаку, щоб вона знала дорогу додому, і щоб водила його на річку і з річки. Висадив горіховий сад, займається горіховим бізнесом.
Цей чоловік став для мене еталоном, доказом, що не все втрачено, щоб можна далі жити.
— Як у твоєму житті з'явилось бісероплетіння і чим тебе захопило це мистецтво? Навчаючись в школі для незрячих у Львові, я бачив, як інші учні працюють над цим і ніяк не міг зрозуміти, як це люди незрячі можуть працювати і виробляти настільки класні речі?
— Не скажу, що це просто, але деякі елементи, початковий рівень – це дуже просто. Сьогодні я навіть в сережках, які от сама робила.
Бісероплетінням займаюся з років восьми. Але тоді я все ж таки бачила. Можливо, це зіграло свою роль. Коли я спробувала робити це, як втратила зір, то виявилося, що все не так складно.
Хоча деякі речі, такі як ткацтво на верстаті, де дуже дрібний бісер – мені на відсотків 90 недоступно. Потрібно кожні декілька рядків, кожну бісеринку провіряти. Це досить муторно.
Я займаюсь саме прикрасами. Це стиль «біжу». Це класно. Я полюбляю ходити в тому, що я зробила. Я полюбляю дуже прості способи. Наприклад, якщо робити сережки: буквально 15 хвилин – і у вас в руках виріб! Головне наважитись і вірити в себе.
— Які техніки тобі найбільше подобаються?
— Фріформ, біжу (це саме біжутерія). Дуже подобаються робити фігурки: котики, папужки, метелики. Я це використовую, до речі, і в своїх картинах.
— Як змінилось твоє сприйняття творчості після втрати зору?
— Якщо до втрати зору я була проста «умнічка». Така молодчинка, що з іншими дітками чи підлітками займається чимось, не по під'їздах шатається, а все ж таки займається творчістю. Це було дуже круто: премії, нагородження, статуетки, дипломи…
А от вже після втрати зору, це, можна сказати, стало і реабілітацією, і медитацією… Коли ти щось робиш, і в тебе воно виходить – це надзвичайні емоції. І мені захотілося цим ділитись з іншими. Тому я, наприклад, навчаю своїх незрячих подруг робити біжутерію.
— Наскільки складно незрячій людині працювати з дрібними деталями?
— З першого разу дуже складно. А якщо ти вже в цьому досить давно, то, в принципі, дрібні деталі не так лякають. Але так, це складно, це дуже довго. Ну, в принципі, як і все для незрячих людей, що б ми не робили від готування, прання, прибирання до тієї ж творчості. Якщо зряча людина зробить це за пів години, то я це роблю три години.
– Як ти цей процес адаптовувала під себе?
— Я собі перероблювала схеми. Є схеми бісероплетіння, де вказаний перелік елементів: наприклад, одна червона, дві зелені і одна зелена. А я собі на ноутбуці робила схеми, замінюючи кольори цифрами. Прописувала собі рядки з цифр. Це виглядає так: одиничка – це червоний, двійка – це зелений. І я пишу – один, два, два, два. Наробила собі цих схем – і почала працювати. Починала я з фігурок: павучок, метелик, крокодильчик.
Я вже потім собі телефоном з штучним інтелектом якого кольору шукаю бісер потрібний. Все: сідаю, клацаю ноутбук, циферки – і все.
(Від редактора: Для визначення кольорів бісеру Юліана активно використовує сучасні технології на основі штучного інтелекту. Найчастіше вона користується режимом Live у Google Lookout (або Google Камері з функцією Live), який у режимі реального часу допомагає розпізнавати предмети та кольори. Саме цей інструмент став її основним помічником під час бісероплетіння. Також, за потреби, вона звертається до застосунку Be My Eyes, але значно рідше. За словами Юліани, саме поєднання власного досвіду й сучасних технологій дозволяє їй самостійно підбирати кольори та створювати складні роботи без сторонньої допомоги).
— Як можна навчитися бісероплетінню без зору і з чого взагалі варто починати незрячій людині?
— Краще, звісно, з вчителем. Можливо, звернутись до якихось позашкільних центрів. Вчителі таких мистецько-прикладних гуртків з задоволенням відкликнуться, якщо до них звернеться незряча людина з проханням «Покажіть мені ази».
Починати звісно з чогось простого. Хоча б нанизувати на ниточку, бісер. Потім щось дуже простеньке. Є різні техніки, про це можна розмовляти дуже довго. Спочатку навчитись плести хрестик, потім навчитись доплітати.
Але головне: робити це з кимось, хто може це пояснити.
— А що б ти порадила людям, які бояться, що через втрату зору більше не зможуть творити руками?
— Творити руками! Не боятися. Більше тут нічого немає.
Люди часто бояться невдачі. Що в них щось не вийде. Та звісно не вийде. Ну, з першого разу, може, і з третього не вийде. Але з четвертого, з п'ятого, ну, в будь-якому випадку – вийде! Тому просто потрібно брати до рук, що б там не було, бісер, глину, фарби, що завгодно – і пробувати. І не боятись невдач.
ТЕАТР? А ЧОМУ Б І НІ?!
— Як у твоєму житті ще з'явився театр?
— Я люблю будь-яку творчість. Якось мені прочитали в газеті оголошення, що шукають людей з інвалідністю в театр. А чому ні? Танцювати танцювала, співати співала. Давайте ще і театр! Тому, звісно, я подала заявку, мене одобрили.
До нас приїхав чоловік з Лондона. В нього там свій театр, де актори – саме люди з інвалідністю. Лише люди з інвалідністю. Люди без інвалідності можуть бути присутні на сцені тільки, як підтримка людей з інвалідністю.
Він приїхав ділитись досвідом в Україну. У нас в Кривому Розі є культурно-громадський центр ШелтерПлюс. Там багато гуртків, і пластуни, і що завгодно є, і музичні, звукозапис, багато чого. То наш театр працював саме на базі Шелтер Плюс.
Тиждень ми займались з ранку до вечора, кожного дня. Були і незрячі, і люди з порушенням слуху, і з синдромом Дауна, і люди на кріслах колісних. Нас було просто дуже багато. І коли він бачив, що людина, наприклад, сонячна – вона не тактильна якась, не хоче спілкуватися з іншими людьми, але вона дуже пластична. І він саме цей талант використовував.
В цьому перформансі я танцювала з чоловіком на кріслі колісному. І от уявіть, чоловік на кріслі колісному і незряча. Але у нас все вийшло. Це, до речі, наш паралімпійський чемпіон по, здається, бальних танцях на кріслах колісних.
Це настільки сподобалось всім, що ми продовжили цей проєкт. Режисерка Женя Морозова взялася режисувати подальші спектаклі.
— Як змінилось твоє сприйняття себе після виходу на сцену?
— Не сильно змінилось. Я себе як сприймала, так і сприймаю, що я взагалі «бубочка». Але круто, це такі емоції, коли ти стоїш на сцені і зал тобі аплодує і ти відчуваєш себе на рівні з усіма, що ти теж акторка. Ти теж тут брала участь і у вас це все вийшло. І незважаючи на те, що ти не бачиш – ти акторка. Це просто неймовірні емоції.
— Тобто театр для людини з інвалідністю, крім акторства дає ще і реабілітацію, правда ж?
— Це не просто реабілітація, це такий великий поштовх підвищити свою самооцінку. Коли на сцені, то спочаку «та що, та в мене не вийде, яка я там акторка?»Ні! Ні! Це колосальну впевненість тобі дає.
— Скажи, будь ласка, а які складнощі виникали в тебе? Вони ж, мабуть, були. Якщо так, то які? І як ти їх долала?
— От постійно йде мова про складнощі, складнощі, як їх долати... Я не знаю. Я на це уваги не звартаю. Знаю, що мені потрібно щось зробити. І все. Щоб це була саме СКЛАДНІСТЬ? Ні. Можливо, вирішення питання іншим шляхом, ніж зробив би зрячий - так. Але я не кажу: от це складність, як же ж це подолати?! Ні. От мені потрібно? Все, я йду. Та не було там складнощів!
— А чого тебе навчив театр?
— Пластичності. Навчив працювати з голосом. Ще більше навчив не боятись.
— А що б ти порадила людям з інвалідністю, які хочуть спробувати себе в сценічному мистецтві, але бояться? Як перебороти страх?
— У нас була інклюзивна програма, спеціалізована. Я не знаю, як можна незрячому реалізувати це в звичайному житті: піти в звичайний театр і влаштуватись туди актором. По-перше, це все ж таки професія, на яку потрібно довго вчитись. А я актор-аматор! Тому я б, наприклад, не пішла б одразу в театр влаштовуватись на роботу, але вчитись кудись пішла б із задоволенням. Але тут з’являється проблема адаптації наших закладів освіти. Отут вже може бути складність.
Можна намалювати чайник, а можна – тепло від чайника
— Як ти почала малювати картини? Як і коли це сталося?
– Що ви уявляєте собі, коли ви чуєте «незрячий художник», чи хай буде це просто «художник». Що він малює?
— Якщо це незрячий художник, то для мене фантастика. Якщо просто художник, то я уявляю, що він там малює картини. Які ті картини – я не уявляю. Можливо, я тому так сприймаю через те, що я ніколи не бачив. Можливо, для людей, які раніше бачили, це не так дивно звучить…
— Коли людина чує слово «художник», вона собі уявляє художника, який малює котика, собачку, квіточки. Чи натюрморт – це от гілочка виноградику, яблучко та чайничок.
Але от всі знають квадрат Малевича. Що взагалі цей квадрат Малевича означає? Він його намалював якраз в той момент, коли з'явилась фотографія. І це ніби означало: все, художники не потрібні, бо тепер є фото! Навіщо малювати портрет сім'ї, збиратись місяць, два, три, ставати в одному і тому ж одязі, в одну і ту ж позу, щоб художник малював портрет цієї сім'ї, якщо можна сфотографувати!
І от саме чорний квадрат став таким символом «смерті картини». Але якщо відійти від реалізму та піти в інші напрями, то відкривається дуже багато дверей.
Я до цього ще повернусь, а поки тоді я розкажу, як я почала малювати.
У нас є єдина в нашій області картина-галерея ArtCraftOil. І її власник – професійний галерист. Тобто він оцінює і продає картини. А його дружина – мисткиня, пані Світлана Ткаченко. У неї був проект – вона робила фотокартини на березі Тіренського моря, де раніше жила знаменита співачка Соломія Крушельницька.
Але Світлана Ткаченко робила не просто картини, вона винайшла новий стиль - «неопіктореалізм» Це коли сучасні технології та фото зливаються і створюють дещо нове. Це тактильні картини. Фото обробляються сучасними технологіями та друком на полотні.
Дуже цікавий метод їх роздивляння за допомогою рук. Теж лінії, але вони нерівні, товщі, тонші, глибші. Там ціла технологія. По цьому навіть була захищена дисертація.
З цього у мене все почалось. Я познайомилася з цими людьми, розповіла про себе, про те, що я займаюсь бісером, і про те, що роблю майстер-класи. Люди зацікавилися.
Перший малюнок, я створила під керівництвом Валерія Сосни. Це художник, він з Дніпра. В нього була учениця теж з цукровим діабетом, яка різко втратила зір. І сказала йому: я не бачу, але хочу малювати! Тодівони придумали голкову техніку. Це коли ти ескіз малюнка робиш звичайними кравецькими булавками, на кінцях яких є кулька, її зручно, тактильно відчуваєш.
Ця моя перша робота була дуже простою. Я намалювала поле, струмочок, калину. Це дуже спрощений реалізм. Дуже спрощений. Але вийшло! Я намалювала!
Далі ми вже почали шукати інші техніки, інші стилі. І ми вже перепробували досить багато чого. Флюїд-арт, стрінг-арт…
— Що це? Поясни.
— Флюїд-арт – це картини, які малюють без пензлів.Ходить легенда, що була жінка-художниця, чоловік якої був хіміком. Їй набридло малювати квіточки, зайчиків і все таке. Каже своєму чоловіку-хіміку: зроби мені таку фарбу, щоб вона сама малювала! І він зробив.
Це спеціальні фарби, які між собою не змішуються, І залежно від того, як ти наливаєш ці фарби, в якій послідовності, що ти з ними робиш потім - робляться дуже гарні абстрактні візерунки. Неймовірно просто чудові. При тому автор майже не контролює, що вийде. Контролює тільки, яку фарбу, в якій кількості використовувати.
Стрінг-арт – картина, намальована натягнутою між цвяшками ниткою. Між цими цвяшками проводиш нитку, і нитка малює візерунок. Є професіонали, які прямо картини цілі так малюють. Я лише на початку цього шляху, тому в нас досить прості роботи.
— Опиши, будь ласка, процес: як ти, не бачачи це все, це все робиш?
— Чим саме класний стиль абстракції? Ти передаєш не просто квіточку, а емоції та відчуття від цієї квіточки. Тобто це не реалізм. Це не стати на березі моря і малювати море. Це передати відчуття моря.
Це можуть бути легкі хвилі, які ніжно торкаються твоїх ніг – і ти це передаєш на картину. А може бути щось штурмове, щось таке, що прямо розриває тебе зсередини! І тоді ти це передаєш на картину. Ось цим класний цей стиль.
Я працюю з тактильними елементами. Тому що я планую поїздити по Україні з своєю виставкою, щоб на неї приходили і незрячі, і зрячі, щоб і зрячим це було цікаво. І щою незрячі могли доторкнутись до цих картин, щоб вони могли їх відчути. Тому в мене в картинах дуже багато тактильних елементів – від піску до попелу. Я можу картину інкрустувати будь чим, щоб її можна було тактильно відчути, щоб люди з вадамизору могли їх теж подивитись. Картиною я передаю своє бачення світу.
— Чи спілкувалася ти з людьми, які ніколи не бачили, які незрячі від народження? Як вони сприймають твої картини? Чи для них це так само, як для мене – просто набір ліній?
— В нас була дівчина, яка від народження не бачить. Вона трохи помалювала – але відмовились надалі працювати. Сказала, що їй це не цікаво.
— Окей, малювати. Але як вони це сприймають?
— Дуже було проблематично з кольором. От як людині пояснити червоний колір? От як? Але передати своє почуття, навіть не знаючи кольору, можна формою, можна текстурою. Тобто є багато інших способів, окрім кольору, якими можна виразити те, що ти хочеш донести.
— Юліана, а що зрячі кажуть про твоє мистецтво? Адже твоя ж основна аудиторія— це, очевидно, зрячі. Який від них йде зворотний зв'язок?
— Досить довгий час в картинній галереї висіла наша міні-виставка, усі наші роботи, не тільки мої. Усіх людей, які пробували, які ходять на майстер-класи.
Люди в шоці! Люди не вірять. Люди в інших залах, де намальовані голі жінки, квіточки, природа, проводять небагато часу. А в нашій залі, де знаходяться картини незрячих художників, відвідувачі стоять годинами! Роздивляються, думають, що автор хотів цим сказати. Не всі це розуміють.
Дуже багато і хейтерів. Хтось каже: абстракція— це просто наляпать фарбою. Ні! А ти візьми і наляпай. Ні!
От натюрморт. Можна намалювати чайничок і яблучко. А можна намалювати тепло чайничка. Можна намалювати сочність цього яблучка. Ось абстракція – про це.
Можливо в мене якесь напівабстрактне мислення, бо інколи мені буває все ж таки складно намалювати абстракцію. Багато коли я все ж таки намагаюсь в реалізм піти. Але це досить нудно.
— Для тебе доступні інші стилі теж, але абстракція –найкраща, так?
— Ну звісно, просто взяти і намалювати квіточку - я не того рівня. Та дівчина, яка стала незрячою і захотіла далі малювати, якось намалювала голковою технікою портрет. Я його, звісно, не бачила, але чула відгуки, щопортрет в неї вийшов. А це був якраз реалізм. Зелені очі, відтінки шкіри, волосся… Вона навчалася цьому, тому їй це доступно. Вона малювала цю картину півроку. Але вона її намалювала. Я так зараз не зможу. В мене недостатньо знань.
— Чи є в тебе перший критик? Це хто, якщо є? І що він каже про твоє мистецтво?
— Це мій чоловік.
— А наскільки він може об'єктивно судити про твоє мистецтво? І що він каже?
— В принципі, досить об'єктивно. Фраза «ну і фігня!» може прозвучати досить легко. Але загалом, звісно, він мене підтримує. Досить часто він мені допомагає. Без нього мені було набагато складніше. Він мені допомагає обирати колір, його описує.
От я придумала собі, що фон картини в мене повинен бути ось таким. А в мене багато фарб. Я кажу: мені потрібен зелений. Він мені дістає усі зелені і починає: зелений такий, зелений сякий. Це я б робила досить довго. Без його допомоги ніяк.
— Скажи, будь ласка, в тебе всі картини тактильні чи ні?
— Ні, не всі. Деякі звичайною фарбою намальовані. Їх не відчути.
— Скільки в тебе картин?
— Малюванням я займаюсь два роки, і за цей час вийшло приблизно 30 картин. Зараз вони на виставці.
Це натхнення. От, наприклад недавно я прочитала новину про пожежу в Рудому лісі у Чорнобильській зоні, і про те, що хмара цього диму з радіацією суне в сторону іншої країни, але вітер може повернутися – і вона піде на Україну.
І чомусь мені ця новина дуже таке натхнення дала, що я собі прямо уявила собі картину. Це буде картина зі шкірою, це буде картина, де будуть використані респіратори, можливо, дроти, я собі вже придумала, куди я їх прикріплю, звідки вони стирчати будуть.
Тобто, це натхнення. Будь-яка пісня, емоція, подія може стати для мене натхненням для створення картини.
Чи потрібні незрячим художникам помічники?
— Як незряча людина може навчитись малювати і з чого варто починати?
— Як я вже казала: пробувати. Спробувати текстуру фарби. Погладити холст. Спробувати різні пензлики. До речі, я досить часто малюю і руками, і кухонними губками, і шпателями.
В останній своїй картині я використовувала взагалі спринцовку, тому що мені потрібно було розбризкати фарбу так, як мені було потрібно.
Пробувати. По-іншому ніяк. Це або твоє, або не твоє. Але брати в руки і робити це.
Але дуже добре, коли в тебе є якийсь наставник, який тобі допоможе, зможе дати хоч якесь знання про різні фарби, про різні стилі їх нанесення тощо.
Тобто має бути людина, яка це пояснить, а вже потім ти ці отримані знання можеш використовувати до практики. От наприклад я не знала, що таке мастихін. А це дуже-дуже крутий інструмент для малювання Ним ще торти роблять, кондитери. Тобто можна і торт зробити, і картину намалювати.
— Чи користуєшся ти допомогою зрячих людей, коли малюєш? І чи обов'язково незрячий художник потребує допомоги зрячої людини?
— Може робити сам. Але все ж таки у мене є роботи, у яких без цього ніяк. От наприклад в мене є портрет,зроблений зі шкірки помело. І я б не змогла рівно вирізати тої форми очі, яку мені було потрібно. Я сказала чоловіку: Саш, мені отут отак, а тут отак. А вже в подальшому я робила сама.
Але це мій досвід. Взагалі у більшості випадків можна самостійно.
— А як розвивати уяву після втрати зору? Чи у твоїй пам’яті все лишилося яскраво?
— У мене – не притупилось. Я досить добре все пам'ятаю. І кольори, і форми, і відблиски на воді, і на склі, і промінчики сонця, і пилючка в цих промінчиках.
— А як ти розумієш, що картина вже завершена, не бачачи?
— Так я знаю, що я хочу намалювати! Я ж малюю поступово. Спочатку фон, потім, ну наприклад, пейзаж, то спочатку фон, потім те, що знаходиться далі, хай буде якась гора. Потім малюю те, що вже ближче, наприклад ріка під горою. І це все сохне. А щоб перевірити – можна на дотик, фарба, яка не досохла, буде вологою.
Або, якщо малюєш за допомогою голок, то мітиш собі, де в тебе протікає ріка, там її промалював. Вона висохла – забираєш голочки і продовжуєш малювати вже щось, що ближче.
— Багато є незрячих художників, крім тебе?
— Я знаю не незрячих, а саме з вадами зору. Є жінка, яка працює під збільшувальним склом. Вона в реалізмі працює. На даний час нас залишилось активних двоєдівчаток.
От така як я – що мені це дуже подобається, я готова цьому вчитися, я хочу вступити до Львівської академії мистецтв – то в моєму оточенні я одна така.
— Як ти ставишся до помилок у творчості, і чи може помилка стати частиною мистецтва?
— Помилок немає, є досвід. А помилка... Як нас вчили в театральній студії: публіка не завжди знає, як повинно бути. Тому, в принципі, якщо десь на картині щось не там і не так ляпнулось, ніхто не знає, що так не повинно бути.
— Що б ти порадила людині, або краще сказати людям, які бояться, що їх творчість недостатньо професійна?
— Творити далі, навчатись, рости. Будь-яка творчість на початку була недостатньо професійною, але люди продовжували, люди навчались і йшли до професійних звершень. Тут нема чого боятись. В будь-якій професії, коли ти починаєш –ти не професіонал. Але ідучи цим шляхом, ти вчишся, ти ростеш.
– А скажи, будь ласка, ти сама проводиш майстер-класи. Що тобі найбільше подобається у викладанні?
Результат. Я дуже обожнюю працювати з дітками. Дітки— це просто, ну, янголяточки. З дітками працювати, це просто такий кайф, що я не можу знову передати словами.
І от саме ре-зуль-тат. Коли людина, просидівши урок, в кінці отримує річ, яку вона створила своїми руками. Вона цим пишається. Це для неї важливо. І це дуже круто.
— А для кого ти викладаєш? Хто твоя аудиторія? Це діти? Це люди з інвалідністю? Це люди без інвалідності? Це незрячі? Для кого саме викладаєш?
— Для всіх. Абсолютно для всіх. У мене досить таке цікаве коло спілкування, тому мене запрошували і до школи проводити майстер-класи. Я проводжу майстер-класи на міських заходах.
Я проводжу майстер-класи, будемо відверті, не завжди безкоштовні.
— Ну це нормально.
Але я «відбиваю» лише матеріали. Це 100 гривень за майстер-клас. Тому що я сама купую матеріали, я не можу бути такою благодійницею, як би мені не хотілося. Зазвичай або мені дають матеріали, або це щось на мінімально платній основі.
Для незрячих я проводжу, звісно ж, безкоштовно. Звісно, я сама за свої кошти купую матеріали.
— До речі, ти продаєш свої картини? Можна їх купити?
— На даний час ні. Я хочу цим заробляти, я хочу, щоб це було не тільки моїм хобі, а моєю працею, тому що будь-яке хобі вартує грошей. Це матеріали, це час. Тому хотілося б, щоб це було моєю професією.
Я все ж таки не настільки відома, щоб мої картини користувались якимось попитом, але я над цим працюю. Веду соцмережі потрохи, але набиваю собі підписників.
— Ти так скромно говориш і так навіть оправдовуєшся. Хоча мені здається, що це має бути як обов'язок людей платити. 100 гривень – це фактично безкоштовно. І мені здається, що в тому абсолютно немає нічого поганого. Тому, Юліана, ти не скромнічай, все має бути оплачено. Тим більше на такому рівні. Скажи, а які зміни ти бачиш в людей після твоїх занять?
— Я точно знаю, що от після останнього майстер-класу дівчинка пішла в бісерну школу. Це їй настільки сподобалося, що це стало її новим хобі. Та й які зміни… Люди радіють, і це добре.
— А що б ти порадила батькам дітей з інвалідністю? І як зрозуміти, в чому талант дитини?
— Окинувши оком, цього не зрозуміти. Потрібно пробувати. Сходити з дитинкою до художки, на бісер, на спів, на танці…
— Наскільки важливо не обмежувати людей через її інвалідність? Скажи свою точку зараз.
— Ну як на скільки? Відсотків на 90! Це дуже важливо!Якщо ти почуєш від людини: «ти ж сліпий, цього не зможеш» - то плюньте межиочі цій людині на звук. Ідіть і робіть, що ви хотіли! Обмежень немає.
Хочете творити – беріть і творіть!
— Які стереотипи тебе найбільше дратують щодо незрячих?
— Що незрячі багато чого не можуть. Що незрячі на щось не здатні. Можуть, і все. Але буває таке, що не хочуть. Це вже інше питання. Якщо людина не хоче, то вона каже, що не можу. От і все.
— Та й давай скажемо чесно: є люди без інвалідності, які багато чого можуть хоч робити, але вони все одно того не роблять. …Давай перейдемо в режим такого міні-бліцу. Чи може незряча людина бути професійним художником? Що ти відповістиш людині, яка сумнівається в цьому? Це я така людина.
— Приходити на виставку, торкатись картин, роздивлятись їх, вивчати. І все ж таки отримати відповідь, що це можливо.
— Тебе можна назвати професійним художником?
— Ні, в якому разі. Мені до професійного художника ще далеко.
— Але незряча людина може бути ним?
— Так.
— Чого сьогодні бракує найбільше незрячим митцям України?
— Фінансування. Це першочергово. Тому що один тюбик фарби – від 150 гривень. Один! А митцю потрібно багато. Ну, можна якось обійтись сімома кольорами, але це буде трошки не те.
По-друге, це адаптованого навчання. Я не можу піти в свою художню школу і продовжити чи почати навчання. Не можу. Мені скажуть: альо, ти що? Ти незрячий, що ти там малюєш? Тут потрібно ескіз намалювати, у нас тут графіка, у нас тут реалізм. Ти куди прешся?
— Що сьогодні найбільше надихає тебе творити?
— Життя! Воно хоч і не завжди прекрасне, але це життя. Послухала пісню –мене надихнуло. Не кожна пісня надихає, але є і такі випадки.
— Ти володієш шрифтом Брайля?
— Я навчалась цьому, але я його не використовую. Я використовую мобільний телефон, штучний інтелект, він мені все озвучує.
— Яку роль відіграє твоя честь для тебе після втрати зору?
— І реабілітаційну, і релаксуючу. І я дуже сподіваюся, що це все ж таки буде моєю професією і я буду цим заробляти кошти. Та взагалі і творчість – це дуже важливо. Це і спілкування, і прояв себе.
— Які три поради ти дала б незрячим людям, які хочуть знайти себе у творчості?
— Перепробувати різні варіанти. Це перше. Попрацювати як із пензлем, так і з пластиліном, з бісером, з мозаїкою.
Друга порада: не здаватись, якщо з першого разу щось не вийшло, чи спробувати іншу якусь доріжку творчості. Якщо не вийшло з бісером, спробуйте щось поліпити. Якщо не вийшло ліпити, пробуйте малювати. А третє… Та просто вірити в себе!
— А що ти скажеш людині, яка думає, що вже запізно щось нове починати? От наприклад, 40+.
Ніколи не пізно. Моя кураторка, пані Світлана, останню свою освіту закінчила набагато більше, ніж 40+.
От мені скоро 33 – і я теж планую навчатись. Тому навчатись ніколи не пізно. Ніколи.
Автор і ведучий подкасту – Віталій Ткачук
Відеоподкаст «Генерація успішних людей». Сезон «Творчість без меж» підготовлено за підтримки "Українського культурного фонду" в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».