Ця розмова з керівницею театру ГаРмИдЕр Русланою Порицькою, тільки на перший погляд - про театр. Так, вона розповіла і про те, як починався її театр, і над чим працюють зараз, і якою є роль театру, мистецтва і митця в сучасному суспільстві.
Втім, у цій розмові, яка відбулася в межах проекту Віталія Ткачука «Генерація успішних людей» говорили і про досвід Руслани у створенні документальних фільмів, і про стосунки з іншими митцями, і про її стосунки з чоловіком і колегою по театру, Павлом Порицьким.
- Слухай, ми з тобою востаннє спілкувалися на радіо СІД, якщо пам'ятаєш, СІД-ФМ, 22 рік, здається, навіть лютий місяць. Ти ще тоді була зі своєю коліжанкою, партнеркою Настею з Києва. І ми тоді спілкувалися щодо вистави постановки за Серпанком Корсака. І тоді, 26 лютого, мала би бути прем'єра. Вона тоді не відбулася, з відомих нам причин – через ту заразу руску. А як зараз? Чи ви вже поставили її? На якій стадії зараз ця вистава?
- Це якраз проєкт, який не відбувся. Він такий був знаковий, тому що київський режисер готував цю виставу – Богдан Бондар, і також була запрошена, як ти сказав, акторка із Києва Анастасія Сегеда, і був актор ще залучений із театру ляльок. І ця вистава була про, якщо так дуже коротко підсумувати, про шкоду пацифізму, про те, як взагалі теж Радянський Союз, фактично для нас дорівнює Росія, працювала на цьому фронті, обеззброюючи інші країни, поширюючи ідеї пацифізму, і це було про В'єтнам.
І от така іронія долі, вистава про війну у В'єтнамі не відбувається в Україні, бо в Україні починається війна. І Богдан одразу, оскільки він служив і його одразу покликали до війська, він одразу ж зібрав речі, поїхав і служить до цього часу.
Якось він приїжджав у Луцьк разом з хлопцями на реабілітацію, вони до Луцького замку на екскурсію приїжджали, ми з ним зустрілися, це була така тепла зустріч. Ми не можемо без режисера продовжити цю історію, якось її на свій лад відновлювати. Пройшов час, тому вона в такому в замороженому, я б сказала, стані. І це, мабуть, єдина вистава, яка просто не вийшла в світ, а вона вже була створена.
- Ну, я сподіваюсь, що рано чи пізно, пізно чи рано… Слухай, Руслана, ви вже стартували з прем'єрою повісті Юрія Покальчука. Що це за робота? Чому саме Покальчук? І третє таке питання, що до кастингу – кастингу на головну роль. Розкажи про це, що у вас немає актора, що ви робите кастинг і на головну.
- Прем'єра ще не стартувала, ми тільки почали роботу над постановкою. Перший етап – це повість, це проза, яку ще треба перетворити в сценічну версію. Я вже переписала це для того, щоб вона жила на сцені. У нас підібрана команда акторів і так ми відчували, що у нашому колективі немає такого юного актора. Це вічний підліток, образ вічного підлітка. І я так думаю, що це тільки до 22 років, від 18 до 20 може бути актор. Ми не побачили такого актора в нашому театрі і, з одного боку – це здорово, що ми вийшли з цим кастингом, тому що завжди якісь нові партнерства ми намагаємося створювати. Знаєш, не можна ніколи варитися тільки в своєму котлі. І щоб нічого зовні далі не долучати, нікого, нічого, бо ти потім закостенієш, все буде однакове. Треба якесь нове дихання. І ми намагаємося в кожен проєкт когось з боку долучити. Чи то звукорежисера, композитора, будь-кого. Актора. Тобто це абсолютно нормальні процеси.
Чому Покальчук? Ми працюємо в такій екосистемі, яку створюють тут кілька громадських організацій. Серед них, я думаю, усі знають, що наші дуже близькі друзі і партнери – це літературна платформа Фронтера. І вони наважилися взяти будинок родини Покальчуків, який у нас у Луцьку на вулиці Ковельській. Вони мають дозвіл на те, щоб там проводити реновацію, робляться спільно з родиною, і щоб там був такий дім ПАКО назвали, така мистецька резиденція, мистецький осередок, мистецький простір. І, відповідно, їхньою метою є повернення імені Юрка Покальчука в обіг, тому що він тісто пов'язаний з Луцьком, його родина у Луцьку. І незаслужено мало про нього говорять. Нам ця історія відгукнулася.
Насправді, дуже класний, дуже цікавий письменник, діяч, взагалі такий провокатор, який нам і імпонує, і тому ми взялися за цю історію. Це буде щось таке дуже епічне, тому що це ж міфологія, це такий світ дуже фантастичний, це волинське фентезі. Ми дуже хочемо, щоб воно стало однією ще візитівкою Волині, і щоб ми погастролювали з цією історією по всій Україні. Гастрольний тур теж уже запланований на кінець весни=початок літа.
- А пам'ятаєш свою першу театральну постановку? Що це було і як? Ці відчуття змінились, власне, сьогодні?
Ох, ти мене змусив поринути в погади, я аж зависла на секунду. Це було ще, коли ми були театральною студією при Волинському університеті національному. І тоді я вирішила спробувати із ролі акторки перейти у роль режисерки й щось зробити. І це була постановка за сучасною драматургією. Як же ж вона називалася? Я аж забула, слухай, з того всього. Ну, коротше, це була сучасна драматургія. І такий класний момент, який я пам'ятаю, що – ми тоді залучили живий музичний гурт, який разом з нами працював на сцені, Brevis. Вони створювали таку музичну картинку. І це не є якась знакова робота, це така перша проба, але вона не була провальною. Тому я пішла далі і з того часу створила, мабуть, вже більше 40 робіт різного такого типу театральних дій і вистав.
- Саме тоді ти зрозуміла, що театр – це поклик, а не хобі? Чи не тоді?
- Знаєш, мені здається, що я це розуміла якось завжди. Я тільки почала взагалі щось думати про цей світ, і незрозуміло звідки в моїй голові взявся театр. Тому що мама переповідає, що в два роки я сказала, що буду акторкою, таку заяву офіційно зробила. А потім, коли я побувала в Одеській опері – я переосмислила і сказала, що я вже не акторкою буду, а режисеркою.
- Руслано, а як почався, власне, Гармидер? Згадай той перший момент, коли ця ідея реально народилася.
- Ах, ми були студентами, ми займалися у іншій університетській студії і почали якось собі думати про те, що ми трішки по-іншому бачимо театр. Почали з'являтися якісь проблески, коли ми, це був 2002 рік, коли ми вже могли щось в інтернеті побачити, як взагалі театр працює у світі. Це ж, знаєш, відрізані були від всього, це ж не так, як зараз весь світ перед тобою на долоні. І ми вирішили спробувати зробити щось самостійно. Ми запросили нас навчати професійну акторку із драматичного театру Ларису Зеленову, і вона п'ять перших років нами опікувалася, давала нам ази майстерності, і ми потроху вже освоювали цю справу, експериментували, пробували щось. І ставали на ноги.
- Слухай, можливо, таке питання філософське, а як ти внутрішньо відчуваєш свою місію як режисерка?
- Знаєш, от режисер, це взагалі така справа специфічна, і я думаю про те, що не всі можуть бути режисерами, саме через те, що це є така закулісна історія. Треба вміти любити когось, розчинитися в комусь і відпустити і ту роботу, яку ти зробив. Тому що, коли дуже все класно на сцені, не завжди побачать режисера, скажуть: «вау, які класні актори», «класні декорації, музика», ще щось. І ніхто за тим не побачить режисера. Якщо все погано, то скажуть: «ну слухайте, хто це ставив? Хто це ставив? Що це за режисер?» І це ж ти залишаєшся ніби в цьому закулісі, і ти маєш весь віддаватися людям. Мені це окей. Я завжди люблю слухати людей, люблю їх пізнавати, люблю пізнавати їх характери. І все, що я робила в цьому житті, власне, пов'язано з цим.
- А де ти навчалася режисурі?
- Я навчалася на культурології. Фактично, тільки освоювала теорію театру, історію театру. Мої всі роботи з цим пов'язані, а далі це вже неформальна освіта, тобто фактично я не маю режисерського диплому. На той момент, коли я вже хотіла його здобути, школи, які пропонували цю освіту, навіть мені говорили колеги, не буду називати закладів: «ми вже до тебе їздимо на вистави, що ти будеш в нас вчитися». Ну, це не те, що якесь схизування, освіта насправді потрібна, але я дуже щиро і дуже багато працювала з усією літературою. Ми багато запрошували у театр майстрів, дуже висококласних майстрів, які приїжджали з воркшопами, ділилися досвідом. Ми з ними розбирали різні системи акторські, режисерські роботи. І на даному етапі, мені здається, що цього бекграунду мені достатньо. Тим паче, що я можу досить самобутні роботи робити, бо мені одним майстром, скажімо так, не нав'язана певна система. Я можу вибирати.
- А чи от були в тебе наставники або якісь режисери знамениті, які вплинули на твій стиль?
- Насправді, безпосередньо, такого дотику з конкретними режисерами, які працюють тут і зараз, які б мені передавали свої знання, я не буду виокремлювати. Це були такі дуже поодиночні воркшопи. Звісно, що на мене вплинули методики, певні режисерські, акторські роботи. Це і Майкла Чехова, і, мабуть, Пітера Брука, і частково Єжи Гротовський. Тобто, це багато шкіл. І, звісно, Лесь Курбас, як же без нього. Багато шкіл, які я намагалася всілякими доступними способами зрозуміти і адаптувати під ту форму роботи, яка в нас.
- А чи може хороший актор стати хорошим режисером? І навпаки?
- Може. Це дуже індивідуально. Чому б і ні? Але так, це не завжди дорівнює. Тому що багато акторів часто беруться за режисерську роботу і в них не виходить. Чи режисери, коли пробують себе акторами. Це рідше, до речі, трапляється. Частіше актори пробують щось ставити.
- Ми час від часу будемо повертатися до Гармидера. От назва Гармидер – емоційна та символічна. А що. вона означає особисто для тебе?
- Ну, по-перше, вона виникла дуже ситуативно. Тобто, це був вибір із Капелюха. Часто розказують цю історію. Чому Гармидер? Тобто, щось таке дивне. Ми так починали, як така демократична інституція і намагаємося неї залишатися. Кожен учасник колективу має своє право голосу, і може принести свою ідею, яка має шанс на те, щоб втілитися. І в нас якісь були суперечки, як назвати театральну студію. На той момент ми були студією, не незалежним театром. І були кілька варіантів. Ми їх кинули в капелюх, витягнули, і так Гармидер. Для мене дуже влучно. Ми позиціонуємо, що Гармидер – це більше, ніж театр, бо ми реалізовуємо і соціальні проєкти, і відкриті до проєктів в сфері інклюзії, ми працюємо з дослідженням імен, міста, і це все дуже різне. І це створює таку ситуацію гармидеру постійного такого руху. Часто, можливо, навіть це сторонім виглядає як хаос, як процес такий якийсь дуже активний, з якого витворюється вже щось, якийсь космос. Тобто гармидер об'єднує в собі ото все.
- Ти говориш часто про живий театр. Який він для тебе зараз?
- Ну, живий театр – це той, що відгукується на реальність. Він працює з актуальними контекстами, не боїться працювати з важкими актуальними темами. І разом з тим, ще один аспект мого розуміння живого театру – це той, який працює дуже особистісно із глядачем, із глядацьким досвідом, взаємодії з ним. Тобто, у нас багато інтерактиву. У нас є перформанси, де фактично глядачі є частиною дійства. Дуже це так ненав'язливо відбувається і отримують свій досвід. І ми, ще крім того, що живий театр, ми себе позиціонуємо як дуже соціальний театр, де не все про те, щоб бути мистецтвом вищого прояву, а про те, щоб кожна людина могла через інструменти театру отримати щось позитивне для себе. Чи в плані реабілітації, чи в плані розкриття свого потенціалу, чи взагалі відкриття себе :свого тіла, свого голосу і так далі.
- А на які теми тобі хочеться говорити з глядачем саме сьогодні?
- Мені хочеться говорити про силу людського духу і про віру, попри ті важкі обставини, які переживає наше суспільство. Якось шукаємо це у відкритті якоїсь такої сили і в минулому, і в проекції на майбутнє. Ну, мабуть, це те, що найбільше зараз мене приваблює і в Озерному вітрі, і тому я взялася за цю історію.
- А як змінився волинський глядач за останні роки і чого він очікує, на твою думку?
- Ну, я не хочу говорити загалом про волинського глядача, бо це таке абстрактне поняття. Але є конкретно аудиторія, яка, отримуючи досвід в нашому театрі, змінювалася. Тому що це вже 22 фактично роки і ми, фактично, показали луцькому глядачеві, волинському глядачеві дуже різний театр. І не тільки ми. Ми 6 років проводили фестиваль театру «За межами театру. Мандрівний вішак». Коли театри протягом цих років з восьми країн театри були, з дуже багатьох українських міст, які в різних непристосованих для театру приміщеннях показували свої вистави. І це були дуже різні вистави. Тобто це там театр фізичний, без жодного слова. Це і перформанс, коли тіло актора, не актора, а навіть людини, стає основним засобом його розмови із аудиторією, із собою. Опера в нас була. Все, що завгодно. Те, що глядач, в принципі, не міг на той момент побачити в Луцьку.
І я дуже люблю згадувати цю історію, бо вона для мене. Я люблю причі, а вона про причивість для мене. Коли у нас була вистава на даху, така біля залізничного вокзалу дев’ятоповерхівка, як дивиться з цієї сторони, де тролейбуси стоять справа. І ми там таким дивом добилися дозволу, щоб на даху там показати виставу «Осінь на Плутоні» львівського режисера Сашка Абрами. І це абсолютно така фантастична історія про такий зв'язок між світами, космічної, ой ви там, зорі, потяги від'їжджають і такі величезні ляльки на цьому даху. Але не всі люди могли потрапити, охочих було багато. І ми вже просто були в паніці від того, як і безпеки дотриматися і максимально людей туди запустити.
І одна жінка просто починає плакати і каже: «як же так, ви мене привчили до цього театру такого, підсадили на театр і тепер не даєте мені такої можливості». І оце «підсадили на театр» – це супроводжувалось, в принципі, протягом багатьох років, тому що часто дуже люди приходять після того, як потрапили вперше на нашу якось виставу і кажуть: «чому я не знала про це раніше, це якісь абсолютно нові відчуття і тепер все, тепер це залежність». Так що треба бути обережним. Може перетворитися на залежність. Або навпаки, бо це дуже специфічна історія. А навпаки теж було. Жінка приводить свого чоловіка, який там ніколи з театром нічого спільного не мав, а вона вже там мала цей досвід, їй окей, і все, пішли подивися. Він такий: «куди ти мене привела, що відбувається». А буває, що починають з дуже складної вистави, А це такі інтелектуальні нашарування. А якщо це театр абсурду, ну це знаєш, як якусь страву – ти їстиш тільки звичайну їжу, до якої ти звик, яку їли твої предки: картопля, борщ. І тут тобі дають спробувати якусь африканську кухню, яка зовсім не схожа на все, що до цього перетравлював твій шлунок. Ну ти ж будеш в шоці.
- Знаєш, моє уявлення про театр дуже довго воно таке було, що це театр перед мікрофоном «Українське радіо». Я в дитинстві його слухав багато, бо не було, що слухати. В нас брехунець стояв. Як правило, мені постановки подобались. Потім я пішов в наш театр Волинський. А скажи, ти теж в дитинстві слухала театр перед мікрофоном?
- Ну, не скажу, що я сідала і ось слухала, але так, я чула. І це, до речі, дуже цікаве явище. Зараз, до речі, радіокультура відновлює такі моменти, і зараз вони теж записують нові постановки.
- Слухай, ви назвали себе експериментальним театром, так?
Ми ніколи не називали себе експериментальним театром. Це вже інтерпретація ЗМІ.
- Чи не боялись ви, що в Луцьку можете не знайти свого глядача? Чи не було такого страху?
- Якби ми це створювали в якомусь такому зрілому віці, то звісно, щоб ми там багато разів думали. Ми були студентами, гарячі голови, які зібралися всі на одній квартирі.
- Замість того, щоб горілку пити – то ви в театр бавилися, так?
- Так. Ми першу, взагалі, п'єсу самі там написали. І ми цим горіли. Та яке там думати, що це потребує ресурсу, що це потребує стільки праці, ще щось. Ніхто ні про чого не думав. Це було просто. Таке тотальне захоплення і гарячі такі молоді голови.
- А в Київ не хотіли переїхати? Там ж все-таки більше сцени, більше можливостей заробити.
- Чесно, я дуже часто чую це запитання по відношенню до себе, але я ніколи не хотіла переїхати до Києва. Кілька причин. Насправді, я дуже люблю Луцьк, це не просто слова. Мені такі дуже глибокі взаємини з містом. Я приїхала сюди навчатися, я не є корінною лучанкою.
– А звідки ти?
- Камінь-Каширський район, село Черче. Я не походжу звідти, я там закінчила школу, тобто все своє свідоме життя таке шкільне я провела там. Це таке глибоке поліське село, яке справило на мене, звісно, що незабутній вплив. І таку витривалість, мабуть. Бо Полісся – це про формування витривалості. І пізнання поступової історії культури Луцька. Я ж працювала на телебаченні ,фактично, шість років з невеликою перервою. Я працювала в літературно-мистецькій редакції і мала фантастичну нагоду познайомитися із купою пречудових людей, митців. Я мала багато розмов, інтерв'ю. Вони мене формували теж і давали можливість ще більше пізнати, полюбити і зрозуміти Луцьк. І, думаю, мені дуже цікаво з Луцьком.
- Раз ти вже про телебачення згадала, то я планував пізніше, але давай зараз. Ти працювала на Волинському телебаченні. Часто кажуть, що там «совок». А в яких «совках» працювала?
- На п'ятому курсі університету навчання на культурології це виходить 2003-2004 рік я вже там працювала. Ну, тоді точно був такий совок, український совок такий. Такий капець-капець.
- Чи тебе не зіпсувала ця робота?
Ну, я звикла не підлаштовуватися під середовище, а якоюсь мірою його змінювати. І ті проекти, які я вела, ті історії, які я розповідала, ті фільми, в яких я була авторкою сценарію, звісно, що вони не були якимось там викликом і чимось таким мейнстрімним, хоча це було абсолютно адекватно. Я ж говорила з позиції молодої людини, яка цікавиться світом і мистецтвом, цікавиться і вивчає мистецтво. Я ж вивчала мистецтво на культурології. І я не вважаю, що те, що я робила, мені за це не соромно. Я розумію, якась обгортка, звісно, була дуже застаріла, бо ти хочеш, щоб це був класний монтаж. Ти хочеш, щоб це була суперсучасна стильна заставка. Цього не було. Цього не було, але принаймні намагалася робити максимально адекватним.
- А як ти потрапила на телебачення?
Та не знаю. Не було у мене ніяких знайомств. Нічого у мене в житті не робилося через знайомства. Мабуть, то практика у нас була, я вже, чесно, призабула. І мене залишили, я як зараз пам'ятаю, що 1 квітня я вже офіційно почала працювати на телебаченні. Ось, і була редакторкою. Потім там якісь підвищення, вела ефіри, прямі ефіри вела. Тобто так, гостєві студії вела. Займалася документалістикою. Новини я не читала, я робила сюжети для новин, а також для мистецьких передач. І також вела, до речі, свою передачу «Мова наша калинова». Вона була така дуже інтерактивна, і я намагалася якраз її зробити живою, і вона дуже класно йшла.
До речі, от якраз ми зараз сидимо в приміщенні, де знаходилася Волинська обласна друкарня, і книгарня була на першому поверсі. Ми з нею співпрацювали. Я спілкувалася, виходила в інтерактив з людьми в такій ігровій інтерактивній формі. От те, що зараз роблять, дістаючи людей на вулицях, я робила тоді. І за правильні відповіді ми дарували людям книжки. Привчали їх читати.
- А що зі своїх документальних фільмів ти вважаєш найкращими?
Відразу мені згадалося «Іванове щастя». Це був фільм про Гончара, який, на жаль, помер незадовго після виходу фільму. І для мене це така пам'ять теж про нього. Він є, його можна в відкритих джерелах побачити. Він і якісь нагороди мав на фестивалях. І також не те, щоб я пишалася, можливо, з мистецької точки зору, але з точки зору документування фільм, який називається німогомін і присвячений Костю Шишку. Це – одна з постатей, яка теж дуже цікава ,і за яку я відчуваю відповідальність, щоб вносити хоч свою невеличку лепту для того, щоб він був у Луцьку присутнім. Поет-шістдесятник, художник, взагалі дуже непересічна особистість в мистецькому житті Луцька. Його ж садова скульптура на Лесі Українки там стоїть, запрошує до кавування, знаєш, там в сквері. Така дуже контраверсійна, сперечаються, чи вона хороша чи ні.
- А з телебачення пішла чому?
- Я сама пішла, мене дуже просили залишатися в будь-якій ролі, і це було дуже полюбовно, з великою повагою до колег, до всіх. Я просто зробила вибір на користь театру, в якийсь момент я не змогла поєднувати і журналістику, і театр. Театр почав забирати набагато більше мого часу, місця в моїй голові. В моєму серці. І тому я вирішила присвятити все. Не було шкода. Коли я йшла, то дуже багато колег на телебаченні казали, що ти йдеш в нікуди, ти просто йдеш в театр, який просто є таким утворенням якимось незрозумілим. Взагалі незрозуміло, як він працює, і де взагалі ти будеш мати кошти для того, щоб просто існувати. Але я схильна до емоційних вчинків і йти туди, куди підказує інтуїція і серце. Я нікого не послухала і пішла. А після того купа колег підходила до мене і казала, як же ж тобі добре, така там біда, такі там проблеми на телебаченні, коли почалась реорганізація.
- Що порадиш глядачу з документального кіно?
- Ти мене заскочив, мабуть. Насправді, я чогось такого зразу зараз не пригадую, щоб порадити. Але, до речі, нещодавно, от якраз цього літа, в мене був такий назад кидок. Я стала авторкою документального фільму про скульптора Станіслава Серцевича. Це, правда, дуже класна робота, яку ми створили разом з Дариною Громик – режисеркою монтажу, і Андрієм Дмитруком – оператором дуже класним. Таким він для мене такий кіношник, митець, луцький наш. З яким ми, до речі, працювали ще на Волинському телебаченні, але він теж зараз творить собі самостійно.
- Над якими виставами зараз працюєш?
- У нас от тільки був створений перформанс «Чия ти чашка», тобто це моя остання робота, над якою я б ще сказала, що я працюю. Там, умовно, 20 плюс людей сидить за одним столом і історія будується на історіях чашок із українських порцелянових заводів, які зараз не працюють. І це не зовсім про порцелянові заводи, це треба прийти і відчути. І там є така аудіочастина, коли люди тільки сам на сам з собою в навушниках із треками, які ми створили для цього перформансу. Фактично, я ще працюю над цією роботою, тому що було лише три покази цього перформансу, і я збираю досвід учасників, глядачів, і ще змінюю цю роботу. Крім того, я ще здійснюю постановки в театральній студії. І зараз я зі своїми старшими студійцями театральної майстерні «ДогориДриґом» роблю дуже складну роботу. Страшенно злюсь на них через те, що вони наполягли, аби ми взяли це в постановку. Це за Оруеллом «Колгосп тварин», уяви. Це антиутопія, це такий жах-жах, який я переосмисла, наскільки могла, щоб якось залишити надію нам всім не вмерти в кінці разом із підлітками. Ну, жартую. Але це така страшна річ, але вони от в мене такі дуже класні, багато читають. І вони хочуть, щоб ми разом створили цю роботу. І зараз ми активно працюємо над цією постановкою.
- Я розумію, може це питання не зовсім коректне, бо ти всі свої вистави любиш. Але які найзнаковіші вистави Гармидера особисто для тебе, і чому саме вони, якщо є такі?
- Я буду така дуже відверта. Перші, які зараз дві згадала, ті назву, вони мені якось так паралельно згадалися. Перша – це «П'ять пісень по лісі». Це сучасної української драматургині Людмили Тимошенко. І це такий був феномен. Сучасну драму ставлять небагато. По театрах можна побачити багато класики, але сучасної драматургії – ні. А тут раптом такий феномен трапився, що цю п'єсу поставили купа театрів по всій Україні. Ми були другим театром, який взяв це в постановку. І для мене це дуже важлива історія, і кожного разу, там вона така, багато акторів, і кожного разу, коли ще хтось з хлопців з цього колективу йде до війська, а у нас вже у війську семеро учасників колективу – то я просто не можу заспокоїтися, щоб таки зробити цю заміну і щоб далі жила ця вистава, настільки я її люблю і до неї прив'язана. І вона за підсумками такої, найвідоміша така театральна, театральний рейтинг, премія. Вона увійшла у топ-8 кращих камерних українських вистав. І ми її також возили до Києва, з двома аншлагами зіграли. Коротше, така дуже цікава, провокативна робота.
А ще одна робота – це Кострубізми. Кумановський – вона давніша. І там грає один актор, це Павло Порицький – чоловік мій. І вона втілює світ мистецький геніального, як на мене, Миколи Кумановського. Це ще одна така луцька постать, яку намагаємося також підсвічувати постійно. І це дуже така вау постановка із мультимедійним світом, створеним київським художником Сашком Загайним. Тобто актор на сцені взаємодіє з персонажами мультяшними, які є в 3D-декорації. Щоб приблизно собі якось глядачі зрозуміли, про що йдеться. Хто не бачив – вона є у відкритому доступі, вона існує у відеоверсії, її можна переглянути онлайн. І вона війшла у фінал теж у премії «Гра» і стала однією з двох кращих експериментальних вистав в Україні того року, коли була створена.
- А у вас скільки вистав у вашому лібертуарі?
- Важко так зараз порахувати, але одночасно в сезоні завжди йде в середньому 5-6 вистав, які ми чергуємо і щомісячно граємо. Але створених, звісно, значно більше, просто чи відживають себе, чи якісь проблеми є, що ми не можемо грати цю виставу, скажімо. Через ті ж причини з тим, що хлопців мало у колективі зараз.
- А як ви даєте раду собі, от, стільки хлопців пішло служити, як от?
- Страшно важко. По-перше, ми в першу чергу люди, і як колектив ми така родина, дуже потужна родина, і ми дуже хвилюємося одне за одного. І це завжди такийсь ще один нерв, знаєш, додається в цю всю нашу систему. Ну разом з тим, технічно навіть, обслуговувати простір, це теж потрібні хлопці. У нас два простори, які ми самостійно утримуємо, оплачуємо оренду комерційну і забезпечуємо всім необхідним. І звісно, що без хлопців дуже важко. Елементарно зараз з тими генераторами. Як дівчата, знаєш, каністри з цим пальним туди заливають. От сьогодні не можемо завести генератор в одному просторі, бо, мабуть, щось там із мотором. А в другому просторі немає води, тому що швидше за все замерзли труби. Ну от тобі і, знаєш, без хлопців так собі.
- Початок повномасштабної війни. Гармидер перетворився на волонтерський простір-ангар. Як це змінило ваше мистецтво?
- Ми відклали на якийсь час, взагалі, мистецьку складову. Ми винесли декорацію, яка вже була змонтована для того, щоб грати. І того ж дня, 24 лютого о 15-й годині, у нас вже був повний простір людей із мистецького середовища, які просто прийшли, бо знали, що тут те місце, де громада, представники креативних цих індустрій, можуть зібратися, щоб щось робити спільно, зрештою підтримувати одне одного. І це абсолютно ситуативно і імпульсивно утворилося. І фактично більше року там функціонував волонтерський штаб і театру не було як такого. Але через кілька місяців ми вже відчули потребу, що нам дуже потрібно повертатися, як мінімум, до роботи із дітьми, бо ж у нас, як я казала, ще функціонує і дуже важливий для нас аспект – дитяча театральна майстерня до «ДогориДриґом». І ми ризикнули, Взяли в оренду ще одне приміщення поруч, 200 метрів від ангару, щоб було зручно бігати, займатися і там волонтерською роботою, і там щось робити. Зробили там ремонт своїми силами, і уже в червні ми почали там робити тренінги, почали йти до нас люди, які переїхали з інших регіонів для комунікації, для якоїсь культурної взаємодії. Повернули туди дітей, почали створювати такі міні-постановки, тому що там немає великого сценічного простору. Ми ж всі думали, що це ненадовго. Думаєли, ну там скількись часу ми побудемо в тому приміщенні, повернемося назад в ангар. Але це так затягнулося. Потім ми все-таки повернулися в ангар. Ми змінилися всі. Не те, що наше мистецтво змінилося. Ми змінилися. І це, звісно, що впливає. Мистецтво творять хто? Люди. Ну, штучний інтелект теж творить, але ж все одно під керівництвом людей. Людина щось передає, навіть в такому випадку. І звісно, що це були зміни. Ми багато по-живому відразу рефлексували. Ось перша вистава, повноцінна називається «Синдром уцілілого». Це Андрій Бондаренко, український драматург. Ми грали виставу про те, як нам тут, будучи в відносно безпечному регіоні, порівняно з іншими, як ми боремося і як ми почуваємося, коли, умовно кажучи, два сонця. Коли ми тут йдемо, дивимося, як сонечко світить, птахи співають, а там десь під кулями все розривається земля. І дуже класний був досвід, тому що ми на кожен показ запрошували психологів, І ось відбувалася ця вистава, яка осмислює цей синдром уцілілого і після того психологи модерували розмову із аудиторією. І дуже багато людей чесно зізнавалися, що на нашій виставі вперше дозволили собі проявитися емоціям і поплакати, переусвідомити якісь речі, відкритися емоційно і почати щось робити, тому що люди були такі дуже в різних психологічних, емоційних станах. Ось і такі ефекти.
- А яка роль театру під час війни: лікувати, говорити, тримати, розважати чи щось інше? Чи це все накупу?
- Ну, може бути дуже різна. Все може бути, можуть бути різні прояви. Але для мене тут навіть можна говорити не про театр, а про митця як такого. Митець – це хто? Це людина. Людина в даному контексті в Україні, в якій іде війна і в якій ми боремося за своє виживання як нації, це громадянин в першу чергу. Все. Крапка. Якщо ти громадянин, то ти маєш не ігнорувати дійсність. А ти маєш осмислювати, ти маєш розуміти, як те, що ти робиш, станом на зараз, взагалі впливає на те, щоб ми вистояли. І це може бути дуже з різних боків, так, або ментально просто підтримати людей, або працювати з інформаційностями, наративами, скажімо, темою там деколонізації, що дуже активно відбувається зараз в просторі, і ми теж намагаємося в цьому ключі працювати.
Гастролювали цього року, цього сезону із виставою «Пчілка». Дуже класний проект, яким я теж дуже пишаюся, бо він побував і в багатьох містах, і на багатьох сценах у Луцьку. І дуже така резонансна історія про дуже потужне ім'я у нашій історії, в нашій культурі. Також гастролювала вистава «Жінки. Війна. Вірші» і в Києві, і в Польщі ми з нею побували, яка теж осмислює, як жінка взагалі переживає ось цю всю історію через поезію нашу українську сучасну.
- Ангар тривалий час працював безкоштовно, але ми вже входимо в п'ятий рік війни. І волонтерство без оплати просто не може бути, як на мене, постійним. Так? То яка сьогодні реальна модель роботи ангару? Чи люди отримують кошти за робітню плату? І чи ти, як керівниця, отримуєш?
- Коли ангар – волонтерський штаб вийшов із нашого простору, він вийшов уже у статусі фонду. Фонд – це структура, у якій працюють люди, які забезпечують діяльність адміністративно, скажімо, операційна діяльність, бухгалтерська діяльність, щоб все було прозоро. І станом на зараз я не маю ніякого відношення саме до роботи фонду, крім, звісно, долучення до якихось волонтерських проєктів ситуативного чи долучення до зборів. Ось. Вони діють абсолютно окремо, в окремому просторі і просто у статусі фонду.
- Ви працюєте активно із акторами з синдромом Дауна. Що це особисто тобі дає?
- Це моя величезна любов, втіха і прив'язаність. Одного разу, це вже мабуть 8 років тому, як мене покликали допомогти з однією постановкою. Це виглядало так, що це є ситуативно, просто долучуся. Я не знала взагалі, що робити. Я не знала, як з ними спілкуватися. Але це настільки якось природньо пішов потік. Я потім почала щось собі читати, досліджувати, як з ними працювати. Це ж зовсім інший спосіб. І все. Це просто якась залежність. Це мені дає взагалі багато витримки. Я навчилася з ними витримки, я навчилася зовсім по-іншому дивитися на багато речей. Я захоплююся їхніми батьками, на те, як вони можуть присвячувати себе своїм дітям, наскільки це велика сила волі і наскільки це велике служіння. І для мене величезно є честю, бути хоч на краплинку дотичною до того, щоб ці люди мали, ну, ось цю втіху в акторстіо. Вони дуже з превеликим задоволенням беруть в тренінгах участь, готуються до виступів. Для них дуже це таке класне відчуття, що вони актори. Це робить їх такими повноправними членами суспільства по їхніх відчуттях, і це дуже здорово.
- А багато у вас вистав інклюзивних?
- Фактично, щороку ми створюємо щонайменше одну виставу, чи в рамках якогось проєкту, чи просто. Незалежно від того, чи є якась підтримка проєкту, я з ними працюю. Останні роки була підтримка Українського культурного фонду, і ми мали можливість робити великі, красиві проєкти. Вулична вистава в нас красива була, легенда Древнього Лучеська, яку теж можна подивитися на Ютубі. Цього року ми досліджували їхні страхи і на основі цього написали спільно сценарій вистави, яка називається «Палітра емоцій», яку теж успішно зіграли і зараз, сподіваємось, стане тепліше і теж запросимо глядачів знову. Ну, коротше, так, досить інтенсивно з ними працюємо.
- Чи плануєш адаптовувати вистави для незрячих?
- Я думала про це. Я якось не знаю. Ти мені, може, допоможеш з якого боку до цього підійти реально. Завжди так всього багато, що воно ніби немає запиту. А от ти зараз це озвучив, це вже теж свого роду запит. І воно якось відкладаєш, бо не розумієш, чи воно потрібно. Запит є, бо у Львові люди з порушеннями зору- незрячі, ходять в театри, кажуть, навіть деякі вистави. Є доступні для незрячих. Вистави з аудіодескрипцією. Тобто закадровий голос описує це, що відбувається.
- Яким бачиш розвиток сучасного українського театру?
- Є зараз разом із соцмережами, умовно з TikTok, деякі вистави так вірусяться, що вони сприймаються за просто необхідність, за будь-які гроші купити квиток і піти на цю виставу. І це класно. Але разом з тим, це таке дуже подвійне явище, тому що не всі вистави якраз є такого вищого гатунку і не завжди вірусяться вистави такі, які можуть репрезентувати українську культуру в такому світському контексті. Але це інша історія. Хочуть ходити до театру і це просто вау, це дуже-дуже класно.
Ось, з іншого боку, ми маємо розуміти просту річ. Ми дуже відстаємо, і в театрі також. Все, що в світовому, в європейському театрі зробили вже, скажімо, 50 років тому, ми можемо ще назвати експериментом в наших засобах масової інформації. Ми це просто маємо зрозуміти. Чому так трапилося? Тому що будь-які експерименти і новації в нашому театральному процесі знищувалися нашим сусідом, якого ми страшенно ненавидимо. І це відбувалося, скажімо, з Курбасом і його соратниками. Тільки вони щось роблять «вау» – таке, що претендує на якесь нове слово – їх розстрілюють, розганяють, ще щось роблять. І маємо знову білу пляму, чіпляємося хоч за якісь зразки великої російської культури, щоб бути десь в процесі і в статусі такого когось меншого на периферії. І ми не можемо з цього вирватися, тому що нас тупо знищують.
І це немає чим особливо порадуватися в українському сучасному театральному процесі. Треба бути відвертими. Але люди ходять до театру і це вже здорово. Але люди не розрізняють, де хороший театр, де поганий. Привозять до нас до Луцька шлак, відвертий шлак. Це, наприклад, а-ля «Конотопська відьма», якогось недорежисера, яка просто хайпує на тому, що легендарна «Конотопська відьма» робить абсолютний шлак. І люди йдуть туди і навіть не розрізняють. А це який театр? Є такий якось, якось він називається, сучасний театр, такий ентреприз, де там зібрали акторів за три дні, зробили якийсь третьосортний брак, і в нас, люди на Волині можуть по два рази розкупляти на це квитки.
- А чого так? Ну, немає смаку, немає освіти. Ну окей, але чому вони туди йдуть? Через що? Через імена, через акторів? Чому вони йдуть? Чому їм не шкода гривні?
- В даному випадку вони йшли на Конотопську Відьму. Я знаю купу прикладів, коли люди думали, що реально йдуть на Конотопську Відьму. Це просто було шахрайство банальне. В інших випадках – я не знаю. Ну, йдуть, умовно кажучи, на класику, на Катерину Шевченка.
- А інші випадки можеш назвати? Оці такі кричущі, щоб країна знала своїх «героїв».
- В даному випадку це те, що мене дуже тригерить, що ходять на вистави цього сучасного театру режисер Рачковський. Не знаю, на щастя, його імені, але я подивилася спеціально і це просто нижче плінтуса. Про це можна говорити. Просто як антиявище. Це відбувається, знову ж таки, в стінах центральної будівлі культурної. І там були ще якісь історії, якось її зам'яли, закрили. Я забула, як та вистава називалася.. Коротше, історії є, і люди реально часто просто не розуміють, чи це добре, чи це погано.
- А кого ти можеш з театрів порадити ще, крім себе?
- Ну, до нас, на щастя, зараз приїжджає багато класних театрів. Зокрема, на майданчику такому камерному у Адреналіні, так вони назвали цей майданчик театру Адреналін, можна бачити камерні вистави і Золотих воріт, і театру Курбаса. Зазвичай це класні роботи. Також зараз до нас має приїхати театр Заньковецької із такою новою нашумілою роботою «Бачу, вас цікавить пітьма». Я не готова про це говорити, але це, знову ж таки, цікаво завжди дивитися тих режисерів, які вважають культовими, і робити висновки. Станом на зараз Уривський, Голенко, Петросян. Я б також радила дивитись Трунову, зокрема, її робота з тінню і роботи загалом, які в театрі на лівому березі створені. Ну, якось так. Також людям заходить, дивляться з превеликим задоволенням. Я бачу переповнені зали. Те, що привозить Оксана Коляденко. Це такі танцювальні вистави з топовими танцівниками. І це, звісно, теж дає розуміння, принаймні, що таке якість.
- А хто з акторів, на твою думку, є найсильнішим? Ну, я про ваш театр. А хто переоцінений?
- Я не готова до таких оцінок акторів. Я загалом не дуже люблю виокремлювати акторів, хто б це не був, і не роблю це у своєму театрі, і я тим паче не хотіла б робити це в чужому.
- Добре, а те, що директором стала не театральна людина, це плюс чи мінус, на твою думку?
- Ну, можна розглядати і з того, і з того боку. Якщо говорити, що людина, яка обіймає посаду менеджера – то в принципі погляд ззовні може бути дуже конструктивним і розвивати театр. Але якщо, я не знаю, як звучить посада, якщо це художній керівник, то людина має розумітися у театрі, в театральному процесі, розуміти, як театр розвивається, розуміти, хто з режисерів на якому рахунку в театральному просторі України, кого можна запрошувати, кого ні. Щось розуміти про репертуар, який затверджується у театрі, розуміти, які виклики сучасності. Тому, з іншого боку, в цьому випадку це мінус.
- А які в Гармидера стосунки з облдрамтеатром? Вас там сприймають як рівних, чи як молодь, як конкурентів?
- Я думаю, що стосунків немає, мабуть, на жаль. Бо відкритість взагалі взаємна серед театральних колективів – це є здорова історія, але… Ну, так склалося якось що цих взаємин просто немає.
- Ні, ну дивися, але у вас не було і до того, і до Скулинця, і після Скулинця. Тобто, у вас ті відносини ніяк не налагоджувались, так?
- Ми грали, якось вистава у нас йшла на сцені драматичного театру. Загалом, я думаю, що порівняючи споруду і загалом штат, як ти кажеш, нашого театру, має такий начебто мікро, зовсім інший принцип відносин. І це, мабуть, нормально, що нас не можуть розглядати як партнерів, а тим паче, як конкурентів, це взагалі абсурдно, тому що театральний процес якраз будується на тому, щоб більше було театрів. Я дуже вболіваю, коли з'являється новий театр чи якийсь новий пошук. Це для мене просто вау, тому що це поштовх для розвитку і театрального процесу загалом, і нашого колективу зокрема.
- Так, чим ще сьогодні займається крім театру Руслана Порицька?
- Був в мене великий проєкт, яким я дуже пишаюся, дослідницький. Я фіксувала, досліджувала, піднімала на гору забуту спадщину Станіслава Серцевича.. Я провела, ось як і ти, сім відеоінтерв'ю записала із очевидцями і людьми, які експертно оцінювали його спадщину. Також дуже багато аудіо записала інтерв'ю, віднайшли багато фотоматеріалів. Бачиш, ми працюємо не просто от взяли текст і його ставимо. Ми можемо працювати, починати від теми. От є тема, треба розповісти про Пчілку – ми починаємо шукати, питати людей, залучати науковців, музеї підключати і так далі. І цей ось такий спосіб створення вистави, він такий дослідницький. І тому мені цікава ця частина. То я в таких дослідницьких проєктах зараз. З задоволенням включаюся, щоб приносити ще щось для свого міста.
- А де ці інтерв'ю можна послухати?
- На ютубі є всі ці сім розмов, сім розмов про Серцевича, також документальний фільм, а також створено сайт, дуже класний, на якому представлені 3D-моделі скульптур. Ми в рамках цього проекту створили 3D-моделі скульптур Станіслава Серцевича, які були в його саду або знищені, або перевезені в музей Гончара.
- Як познайомилися з Павлом?
- В театрі, в студії точніше. Це, направду, дуже романтична історія, тому що я вже була в студії, він прийшов і його хотіла керівниця послухати, що ж він з себе являє. І каже: «почитайте ось там разом Мавку і Лукаша в коридорі, там почитайте, освоїте звідси, довідси і прийдете мені і почитайте». Ну, тобто, я була як його асистенткою, Знаєш, асистувала йому, щоб почитати. Перша зустріч – це все. І читаємо сцену в коридорі десь там з Лісової пісні. Я не скажу, що це було кохання з першого погляду, але стосунки не забарилися, і ось вже дуже багато років вони тільки міцнюють.
– А довго зустрічалися перед тим, як одружитися?
- Більше року.
- Чи норм бути режисером чоловіка? Чи слухається він тебе? Чи ловиш його на тому, наприклад, що він з тобою не щирий, а деколи грає роль якусь?
- Мені в цих взаєминах, ми так звикли. Коли він працював до служби як актор – було нормально, комфортно. Ніяк не виокремлювався він там з колективу. Але його треба спитати, чи йому норм. Але я могла сподіватися, що так.
- Ти його не давиш своїм авторитетам, так?
- Якщо він прийде, я його запитаю. Він дуже самодостатня людина. В нього дуже багато своїх скілів, суперсил і всього іншого, тому тут точно не про якусь ієрархію.
- Але, якщо серйозно, то ж мабуть бувають якісь конфлікти, ні? На робочій почві, як це сказати, грунті, вибачте.
- Та, звісно, бувають. Ти заходиш в якийсь глухий кут, в тебе якась сцена просто не йде, всі злі. Але ж ми цивілізовані люди, шукаємо, все, розійшлися, припинили репетицію, розійшлися, подумали, схолонули, прийшли з новими ідеями і продовжили працювати. Головне, якщо ти щиро робиш, знаєш щось – то зі всього вирулюєш. Звісно, що конфлікти, непорозуміння, глухі кути, як і у всіх людей, особливо творчих людей, вони є.
- Як проходить твій робочий день? Вихідний день? Чи ти там готуєш? Які в тебе хобі?
- Мій вихідний день? Реально в мене немає вікон. Це дуже неправильно, нікому так не рекомендую, але, на жаль, я вмію себе перезавантажити і роботою так, що вихідних фактично немає. Тому що для театру субота-неділя – це ж дуже робочі дні. Найбільше вихідний – це понеділок для театру, до речі. На вихідні грають вистави. Тобто якось реально такого відділення особистого життя немає. Звісно, що хочеться, я дуже люблю подорожувати. Дуже хочеться з родиною десь поїхати, але зараз, в силу всіх обставин, це фактично неможливо. Але якщо говорити про відпочинок, про те, що хочеться – це дуже спокійна подорож. Можна взагалі в якесь село. Дуже люблю пізнавати Україну, зокрема.
Я дуже багато спілкуюся з людьми, і якщо вже мені випадає нагода, що це відпочинок, то це точно не якісь вечірки і якісь туси. Це просто посидіти, знаєш, в одну точку подивитися, як сніг виблизкує. Щось там, знаєш, в одну точку помедитувати і просто. Ну, тобто спокій – це така потреба, яка дуже рідко вдається закрити. Як я готую? Ситуативно. Дуже ситуативно. Але, на щастя, завжди в нашій сім'ї дуже добре готує чоловік. Ну, принаймні, коли він мав чи має ситуативну таку можливість. Ось і тепер у нас 18 років сину. Він теж класно готує. Бачиш, як вийшло. Коли Павло пішов служити, то я і частину ще його обов'язків перейняла, бо він очолював якраз дитячу театральну студію. І було в мене менше обов'язків. А тут ще й це. Коротше, так, що так.
- А син у тебе один?
- Один. Ага, один. Він, до речі, займався в театральній студії кілька років. Я думаю, що це було для нього корисно. Не з примусу батьків, він сам захотів. І навіть була в нього така думка піти акторським шляхом, від чого я його дуже сильно відмовляла. Ну, насправді, жартую, що дуже сильно, але не запихали його туди. І якось в один момент прийшла в його життя музика. Він не вчився, причому, у музичній школі. Вступив у Волинський коледж культури і мистецтв. Навчається на ударника, освоївши і фортепіано. Так що вдома в нас його кімната – це такий фактично музичний простір, де він грає.
- Ще би хотів поговорити з тобою про службу Павла. Можливо, не все можна говорити, тому я так запитаю більш загально, на якому він напрямку, які обов'язки виконує. Чим займається?
- Так, я постараюся мінімально розповідати, щоб мені від військової частини не прилетів «привіт». Він служить у 6-му Волинському прикордонному загоні, в прикордонних військах. Це абсолютно ситуативна історія, куди спрямували, туди пішов служити..
Сьогодні він близько, завтра може бути далеко. Тобто він військова людина, яка підпорядковується наказом свого командира.
- Як змінилася ваша сім'я за ці роки?
- Постійно якось, знаєш, мінялись різні етапи, але от зараз відчувається тільки те, що набагато більше цінується момент. Ну, тобто, якщо він уже є, то він абсолютно непересічний, це кожного разу якесь свято. Ти переосмислиш і розумієш, чому можливо, раніше менше приділяв уваги одне одному через, знаєш, ту постійну круговерть, що втрачено було ось цей час, можливість бути разом. Але ми всі ще тільки, знаєш, коли оглядаємося на минуле, думаємо, а чого ж дурні ось так не робили. Тобто ми почали більше цінувати моменти.
- Ще запитаю, а чи є якась така мрія, можливо не одна мрія, зробити щось разом після перемоги? З чоловіком.
- Якщо говорити про дуже таку просту людську мрію, то справді хотілося б просто відімкнутися від цього і поїхати в подорож. Таку, кажу, дуже просту от реально мандрівку. Це не про ті подорожі, знаєш, на якийсь там дорогий курорт чи щось, про це йдеться. Просто помандрувати, подумати про життя разом. Через призму, і природи, і всього, що ми любимо дуже. І архітектуру споглядати, і якісь твори мистецтва подивитися. Ну, просто ось для себе. Ось. А загалом, зрозуміло, що нічого такого райдужного швидше за все не буде, тому що у нас з усіх людей свідомих і тих, які відчувають відповідальність за час, в якому ми живемо, буде дуже багато роботи. Вона вже є і зараз, і ми потрішки долучаємося, тому що, дасть Бог, повернуться всі, хто зможе повернутися, їм потрібна буде максимальна наша підтримка і якась спільна праця на те, щоб адаптувалися в цьому суспільстві військові. І, звісно, що треба всіляко налаштовуватися і на те, щоб мати ресурс цим займатися.
Спілкувався Віталій ТКАЧУК